Ерін Хантер - Вогонь і крига

— Вони що, не стережуть своїх кордонів? — зачудовано запитав Вогнесерд.

— Ти ж бачив їхні угіддя — це дикі, пустельні землі, спіймати там здобич не так і легко. Вважаю, вони ніколи не думали, що якийсь інший Клан наважиться зазіхнути на їхні землі. Зрештою, у Річкового Клану є риба, у добрі роки наші ліси кишать здобиччю, тож котам не потрібні їхні кощаві кролі.

З іншого боку живоплоту повз них прогуркотіла потвора з палахкотливими очима. Вогнесерд із Сіросмугом здригнулися, коли вітер скуйовдив їхнє хутро навіть через листяну стіну. Але шум, віддалившись, затих, і вони обережно посідали, заходившись обнюхувати коріння кущів.

— Слід, здається, веде сюди, — Вогнесерд розпластався на трав’яному бордюрі, що вів уздовж Громошляху. Сіросмуг повз услід за ним.

Але потойбіч живоплоту слід раптово уривався.

— Вони або повернули назад, або перетнули Громошлях, — нявкнув Вогнесерд. — Роззирнися тут, а я погляну з іншого боку.

Вояк намагався говорити спокійно, однак виснаження вганяло його у відчай. Не могли ж вони загубити слід зараз, забравшись так далеко?

Розділ 5

Вогнесерд чекав, аж поки все стихло. Єдиним звуком було його власне серцебиття, яке відлунювало у вухах. Тоді він ступив на край Громошляху. Широка і смердюча, але тиха дорога простягалася перед ним. Вогнесерд метнувся вперед. Земля під його лапами була холодна і гладка. Він не зупинявся, аж доки не дістався заростів трави на іншому боці.

Повітря там було зіпсоване їдким смородом від Громошляху і його потвор. Вогнесерд попрямував до загорожі, але там не було жодного сліду Вітряних котів. На серці у нього похололо.

Раптом поруч пронеслася потвора, змусивши Вогнесерда підскочити з переляку. Він протиснувся під огорожу і поповз, гарячково міркуючи, що робити далі.

Тоді він відчув його. Вітер, який здійняла потвора, доніс слабенький запах. Вітряний Клан був тут!

Вогнесерд щосили гукнув Сіросмуга. Після недовгої паузи він почув кроки — сірий вояк перебігав Громошлях, аби приєднатися до нього.

— Ти знайшов? — видихнув його друг.

— Ще не впевнений. Я відчув подув, але не можу засікти його, — Вогнесерд протиснувся крізь огорожу, Сіросмуг за ним. Вогнесерд показав носом у бік поля перед ними. — Ти знаєш, що там?

— Ні, — відповів Сіросмуг. — Не думаю, що хто-небудь із Кланів раніше заходив так далеко.

— Окрім Вітряного Клану, — похмуро промуркотів Вогнесерд.

Подалі від смороду Громошляху, який збивав із пантелику, слід став чіткіший. Вітряний Клан, напевне, проходив цією дорогою. Двоє котів вискочили з високої трави і помчали прямо через поле.

— Вогнесерде! — голос Сіросмуга звучав тривожно.

— Що сталося?

— Дивися!

Вогнесерд зупинився і підвів голову. Над ними на громіздких кам’яних ногах аркою височів Громошлях, освітлений очима потвор, які через нього перебігали. Інший Громошлях лежав нижче і вів у темряву.

Сіросмуг кивнув у бік високого чортополоху.

— Понюхай оце!

Вогнесерд вдихнув. Це була свіжа помітка Вітряного Клану!

— Вони, мабуть, оселилися десь тут, — із сумнівом промуркотів Сіросмуг.

У Вогнесерда залоскотало в животі від радості. Обидва коти хвилину мовчки дивилися один на одного, а тоді подалися до смердючих Громошляхів.

Нарешті Сіросмуг подав голос:

— Чому Вітряний Клан зайшов аж у таке місце?

— Гадаю, тому, що навіть Зорелом не став би шукати їх тут, — понуро відповів Вогнесерд. Він зупинився. Одна думка дошкуляла йому.

Сіросмуг спинився біля нього.

— Що сталося?

— Якщо Вітряний Клан ховається так близько до Громошляхів, — повільно пронявкав Вогнесерд, — отже, вони справді відчайдушно не хочуть, аби їх знайшли. У нас більше шансів завоювати їхню довіру, якщо ми прийдемо вдень, аніж якщо прокрадемося до них у темряві.

— Це означає, що ми можемо відпочити? — запитав Сіросмуг.

— Лише поки не розвидниться, — нявкнув Вогнесерд. — Можемо знайти якийсь прихисток і спробувати заснути. Ти голодний?

Сіролап похитав головою.

— Я теж, — погодився Вогнесерд. — Не знаю, чи це через ті трави, чи через нудотний сморід Громошляху.

— Де б нам поспати? — роззирнувся навколо Сіросмуг.

Вогнелап помітив чорну тінь у землі попереду.

— Що то?

— Нора? — спантеличено сказав Сіросмуг. — Вона завелика для кролика. Але тут точно не може бути нірки борсука!

— Ходімо поглянемо, — запропонував Вогнесерд.

Діра була більша за борсучу нору. Її поверхня гладенька і обкладена камінням. Вогнесерд обнюхав її, а тоді ступив передніми лапами на край і обережно зазирнув усередину. Кам’яний тунель вів глибоко під землю.

— Я відчуваю там потік повітря, — нявкнув він, і його голос луною відбився в норі. — Вона мусить вести кудись туди.

Він нахилився і показав носом у бік сплетіння Громошляхів.

— Вона порожня? — запитав Сіросмуг.

— Пахне на те.

— Тоді ходімо, — Сіросмуг перший поповз у тунель. За кілька лисячих хвостів схил випрямився.

Вогнесерд зупинився і принюхався до вогкого повітря. Він не відчував нічого, окрім диму із Громошляху. Над головами щось прогриміло, і кам’яна підлога завібрувала. Вогнесердові лапи затремтіли. Громошлях був прямо над ними? Він розпушив хутро проти невпинного потоку повітря і відчув, як об нього потерся шубкою Сіросмуг. Його друг умостився і скрутився калачиком, збираючись заснути. Вогнесерд присів і згорнувся біля нього. Очі його пекли. Він заплющив їх і подумав про лагідний лісовий вітерець та шурхотіння листя. Знемога швидко перемогла його ностальгію за своїм домашнім кубельцем, і все навколо поринуло у темряву.

Коли Вогнесерд знову розплющив очі, в кінці тунелю щось мигтіло. Світало. Вогнесердові кістки боліли від холодної твердої підлоги. Він легенько штовхнув Сіросмуга.

— Що, вже ранок? — пробурчав той.

— Майже, — відповів Вогнесерд, здіймаючись на лапи. Сіросмуг потягнувся і теж підвівся.

— Гадаю, нам у той бік, — нявкнув Вогнесерд, повернувши шию від світла. — Я думаю, що тунель проходить прямо під Громошляхом. Він може привести нас до… — Вогнесерд затнувся. Він не знайшов слова, щоб описати сплетіння Громошляхів, яке вони бачили минулої ночі. Сіросмуг кивнув, і вони разом мовчки попрямували у пітьмі.

Невдовзі Вогнесерд помітив попереду світло. Коти пришвидшили крок і збігли вгору коротким крутим схилом, який вивів їх на поверхню, де все було залите сірим світанковим світлом.

Вони дійшли до клаптика землі, на якому росла ріденька брудна трава. По обидва боки від нього пролягали Громошляхи, а ще один був зверху. Посеред трави загорівся вогонь. Біля нього лежали двоє Двоногів. Один із них потягнувся і повернувся на інший бік, а другий покректував уві сні. Здавалося, їх не могли розбудити навіть гамір і смердота Громошляхів.

Вогнесерд насторожено спостерігав за ними, а тоді завмер. Його увагу привернуло дещо інше: темні обриси, які шмигали туди-сюди перед багаттям. Коти! Це могли бути коти з Вітряного Клану? Вогнесерд дивився на котів і