Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

корінці вниз, аби потім упевнено вигнатися вгору. Чи ж не для того людина так міцно пускає коріння, щоб піднятися на таку ж висоту в небеса? Адже шляхетні рослини, у яких плоди достигають високо над землею, у повітрі та світлі, цінують більше, ніж скромніші їстівні рослини; другі доглядають лише доти, доки виросте бульба, і навіть у дворічних рослин часто зрізають верхівку, так що більшість не бачила їхнього квіту.

Я не збираюся нав'язувати свої правила сильним і відважним натурам, які навіть у пеклі чи в раю подбають про себе самі й, можливо, будуватимуть із більшим розмахом і витрачатимуть щедріше, ніж навіть найбагатші багатії, анітрохи не бідніючи й не бачачи в тім нічого дивного, — якщо, звісно, такі люди існують насправді, а не тільки в уяві загалу. Нічого не вказуватиму й тим, хто знаходить утіху та натхнення в нинішнім стані речей і подивляє його з чулістю і захватом закоханого; певною мірою я й себе зараховую до їхнього числа. Не звертаюся я й до тих, хто знайшов собі добре заняття, хай у якій царині (кожен-бо сам вирішує, добре в нього заняття чи ні). Я звертаюся передовсім до огрому незадоволених, які знічев'я скаржаться на важку долю чи важкі часи, а могли б їх покращити. Найгучніше й найгіркіше скаржаться ті, хто каже, що виконує свій обов'язок. Спадає також на думку позірно багатий, але насправді найзлиденніший клас, що надбав собі мотлоху й не знає, ані що з ним робити, ані як його позбутися, самостійно викувавши собі золоті та срібні пута.

*

Якби я розповів, як раніше думав провести своє життя, це, напевно, здивувало б тих моїх читачів, хто вже трохи знайомий із моєю долею, і напевно здивує тих, хто не знає про мене нічого. Я побіжно натякну на певну частину своїх задумів.

За будь-якої погоди, денно і нощно я намагався зробити кожну мить вирішальною, вартою того, щоб на пам'ять про неї лишити зарубку на моїй патериці; прагнув бути там, де сходяться дві вічності — минувшина й майбуття, — тобто саме в нинішній миті, і на цій лінії стояти. Пробачте, якщо слова мої не прозорі, адже в моєму ремеслі таємниць більше, ніж у багатьох інших, і бережу я їх не з вибору, а тому, що така природа цього задуму. Сам я радо розповів◦би все, що знаю, і не писав «Вхід заборонено» на своїй брамі.

Давним-давно я загубив пса, гнідого коня й голубку, і відтоді не переставав їх шукати. Я описував їхні прикмети й імення, на які вони відгукуються, незчисленним мандрівникам. Зустрічав я й таких, що чули валування пса й тупотіння копит чи навіть бачили проблиск крил голубки з-за хмар, і вони так ревно прагнули їх повернути, ніби самі загубили.

Випереджати не просто схід сонця чи світання, а й по змозі саму Природу! Скільки було таких літніх і зимових ранків, коли я брався до роботи, перш ніж мої сусіди бралися до своєї! Поза сумнівом, чимало мешканців мого містечка бачили, як я повертаюся зі своїх справ, — тут і фермери, що вдосвіта рушають на Бостон, і лісоруби, що йдуть на роботу. Справді, я не допомагаю сонцю встати, але — не сумнівайтеся — навіть бути при цьому присутнім дуже важливо.

Скільки осінніх, так, та ще й зимових днів я провів за містом, намагаючись розчути розповіді вітру, зрозуміти й передати іншим! Я ледь не профукав за вітром усього свого майна. Та ще й задихався, коли біг проти вітру. Якби вітер наспівував про одну з політичних партій, то, навіть не сумнівайтеся, про це одразу написали б у газеті. Скільки часу я провів за спостереженнями у природній обсерваторії, на кручі чи дереві, щоб телеграфувати про кожну нову подію; скільки я чекав, доки небо стемніє, вечорами на вершинах пагорбів, сподіваючись щось знайти — хоча знахідки мої були скромні, та й ті, мов манна, розчинялися на сонці.

Довший час я дописував у журнал із не дуже великим накладом, що його редактор не вважав за потрібне друкувати більшість моїх нарисів, тож, як то часто буває в письменників, зусилля були єдиною винагородою за мої труди. Щоправда, у моєму випадку винагорода таки була значною.

Багато років я був самопризначеним інспектором хуртовин та злив і сумлінно виконував свій обов'язок; я утримував як не великі дороги, то бодай лісові стежки й доріжки навпростець крізь чужі ділянки, розчищаючи путь і прокладаючи місточки через рівчаки, щоб там, де людські сліди вказували на потребу у шляху, завжди можна було пройти.

Я наглядав у містечку за норовливою худобою, що допікає сумлінним пастухам, перескакуючи загорожі; я не спускав з ока безлюдних закутків та глухих закапелків ферм, і хоча не знав, що то за Йона чи Соломон працює в полі, мене це й не стосувалося. Я поливав брусницю, сливу карликову й залізне дерево, червону сосну й чорний ясен, білий виноград і жовті фіалки, які в посуху могли загинути.

Коротко кажучи, я довго трудився, і це не порожня хвальба: я сумлінно виконував свою роботу, доки не стало ясно, що містяни не внесуть мене до списку міських чиновників і не створять мені посади зі скромною платнею. Можу заприсягнутися, що рахунки свої я вів чесно, але їх не перевіряли і не приймали, та й поготів не оплачували. Однак мені того й не прагнулося.

Нещодавно офеня-індіанець прийшов до мого сусіда, знаного правника, продавати кошики.

— Хочете купити кошики? — спитав він.

— Ні, не хочемо.

— Отакої! — вигукнув індіанець, виходячи за ворота. — Та вони ж хочуть заморити нас голодом!

Надивившись на статки своїх заповзятливих білих сусідів — той◦же правник тільки те й робить, що плете аргументацію, притягуючи, мовби чарами, гроші та статус, — він сказав собі: займуся бізнесом, плестиму кошики, я це вмію. Він думав, що, сплівши кошики, виконає свою частину роботи, а далі білі муситимуть їх купувати. Він не розумів, що потрібно ще й переконати інших у вартісності покупки чи принаймні виготовити щось, варте купівлі. Я також плів такі собі кошики тонкої роботи, але не переконав нікого, що їх варто придбати. При цьому я навіть не вважав, що мені варто їх плести, і замість вивчати, як зробити їх вартісною покупкою, я радше вивчав, як уникнути необхідності їх продавати. Лише один спосіб життя вважається успішним і похвальним. Але чому ми вивищуємо одним один спосіб коштом інших?

Виявивши, що мої побратими-містяни не запропонують мені ані посади, ані утримання, ані платні, я зрозумів, що треба застосувати свої зусилля деінде, і зосередився на лісах,