Крістофер Пріст - Престиж

хижого птаха. Старші робітники звикли до таких травм, тож зреагували миттєво: уміло наклали джгут, посадили мене на воза й повезли до лікарні. Впродовж двох тижнів я не знімав пов’язку. Біль, кров і тимчасові незручності лякали мене значно менше, ніж чорні думки про те, що сталося непоправне і рука навіки залишиться скаліченою і ні до чого не придатною. Як з’ясувалося згодом, пошкодження були не настільки серйозними. Я пережив чимало хвилювань, поки рука погано згиналася і майже не слухалася мене. Зрештою рухливість сухожиль і м’язів відновилася, краї рани зрослися як належить, і за два місяці я повернувся до нормального життя.

Цей інцидент послужив мені важливим уроком. За тих часів престидижитація була для мене звичайним хобі. Я ще не виступав перед публікою і навіть не розважав робітників у майстерні, як це робив Роберт Нунен. Моя ілюзіоністська програма обмежувалася одноманітними тренуваннями перед високим дзеркалом. Але захоплення переросло у пристрасть, що межувала з одержимістю. Я не міг дозволити, щоб якась там травма поставила під загрозу мої грандіозні плани!

Розсічена долоня стала ще однією визначною віхою в моєму житті, адже саме вона допомогла мені визначитися з пріоритетами. Раніше я був підмайстром, який вчився фокусів у вільний час, але після тієї історії я перетворився на ілюзіоніста-початківця, рішуче налаштованого долати всі перешкоди. Мої вподобання могли видатися дрібницями, але я надавав провідного значення здатності утримувати в долоні приховану карту, крадькома витягати більярдну кулю з фетрової торбинки або непомітно сувати позичену в глядача п’ятифунтову банкноту в попередньо підготовлену помаранчу. Я вважав ці вміння незрівнянно важливішими за виготовлення возових коліс на замовлення трактирника. Піддавати ризику руки було неприпустимо.

VI

Я не зізнавався собі в цьому! Що відбувається? Як далеко я маю зайти? Нічого не писатиму, доки не знатиму напевно!

VII

Ми все обговорили й прийняли рішення. Мені продовжувати? Гаразд, я візьмусь до роботи за таких умов. Я можу писати те, що вважаю доречним, а я можу додавати те, що вважаю доречним. Я не планував розповідати нічого, на що я б не погодився; мені просто хотілося навести більше подробиць, перш ніж я перечитаю текст. Прошу вибачення, якщо я думав, що дурив себе. Я не мав лихих намірів.

VIII

Перечитав ці нотатки кілька разів. Здається, я зрозумів, до чого я хилю. Моя бурхлива реакція була викликана подивом. Тепер я трохи заспокоївся і переконався, що не переступив межу — не бовкнув нічого зайвого.

Але я пропустив стільки важливих подій! Гадаю, я маю розповісти про зустріч із Джоном Генрі Андерсоном, адже саме він рекомендував мене Маскелайнам.

Чому б мені не перейти до цієї оповіді просто зараз?

Або я почну негайно, або залишу собі записку. Треба чергуватися частіше!

Обов’язково внесу такі пункти:

1. Як я дізнався, чим займається Енджер, і як я вчинив із ним.

2. Олів Венскомб (NB: Моєї вини тут нема).

3. Сара? Діти?

Угода поширюється на ці пункти, хіба ні? Так я її тлумачу. Якщо я не помиляюсь, доведеться багато чого викреслити або додати значно більше інформації.

Дивуюсь, що встиг так багато написати.

ІХ

У 1872 році, коли мені було шістнадцять, до Гастінгзу приїхав Джон Генрі Андерсон — цілий тиждень він виступав у театрі «Ґаєті» на Квінс-роуд зі своїм «Дивовижним ілюзіоном». Я відвідав усі покази й за можливості старався купляти квитки в партері, ближче до сцени. Жодна сила не змусила би мене залишитися вдома. За тих часів він був знаним ілюзіоністом, винахідником низки неймовірних трюків. До того ж подейкували, що він підтримує молодих фокусників і допомагає їм пробитися.

Щовечора містер Андерсон демонстрував трюк, відомий серед професійних ілюзіоністів як «Чарівний ящик». На сцену запрошувалася невеличка група доб­ровольців (він надавав перевагу виключно чоловікам). Вони викочували з-за лаштунків масивний дерев’яний ящик на коліщатках і піднімали його над підмостками достатньо високо, щоб усі переконалися, що ніхто не може потрапити туди через таємний люк. Потім добровольцям пропонували зазирнути в ящик, пересвідчитися, що він порожній, повернути його в різні боки; дехто навіть заходив усередину і підтверджував, що там немає де ховатися. Наостанок вони замикали дверцята на важкі засуви. Добровольці залишалися на сцені, а містер Андерсон знову штовхав ящик, показуючи глядачам, що дверцята надійно зачинені. Аж раптом, несподівано для всіх, він швидко зривав засуви, розчахував дверцята, і… перед пуб­лікою поставала чарівна молода асистентка в пишній сукні й ширококрисому капелюсі.

Щоразу, коли містер Андерсон запрошував добровольців, я зривався з місця, але він завжди проходив повз мене. Як же мені хотілося бути одним з обранців! Я жадав дізнатися, що відчуває людина, яка стоїть на осяяній софітами сцені, перед сотнями глядачів. Жадав опинитися поряд з Андерсоном під час демонстрації цього номера. Особливо мене цікавила можливість ретельно оглянути «чарівний ящик». Звичайно, я знав, у чому полягає його секрет, оскільки вже встиг довідатися чи самостійно здогадався, як виконуються всі популярні тогочасні трюки. Але я мріяв скористатися унікальною нагодою і роздивитися зблизька реквізит видатного ілюзіоніста. Розгадка його номера крилася в конструкції ящика. На жаль, моя мрія не здійснилася.

Після останнього показу я набрався сміливості й попрямував до службового входу, рішуче налаштований підстерегти Андерсона. Не минуло й хвилини, як із ­своєї комірки вийшов воротар.

— Перепрошую, сер,— мовив він, нахиливши голову вбік і змірявши мене зацікавленим поглядом.— Містер Андерсон наказав провести вас до гримерної, щойно ви з’явитесь.

Зайве казати, що я був ошелешений!

— Чи певні ви, що він говорив про мене? — спитав я.

— Так, сер. Цілком певен.

Збентежений, але сповнений радісного хвилювання, я, дотримуючись указівок воротаря, петляв вузькими коридорами та сходами, аж доки дістався гримерної знаменитості. А там…

Там відбулася коротка, але захоплива розмова з містером Андерсоном. Я не маю бажання переповідати подробиці почасти тому, що це було давно і більшість нюансів стерлися з моєї пам’яті; з іншого боку, минуло не так уже й багато років, аби я не соромився юнацького звірення почуттів. Цілий тиждень я спостерігав за його виступами з перших рядів партеру і переконався, що він — надзвичайно талановитий артист, який бездоганно виконує свої трюки завдяки чудовому володінню словом і тілом. Залишившись із ним наодинці, я настільки розгубився, що мені відібрало мову, а коли отямився, з моїх губ нестримним потоком полилися лес­тиві фрази.

Зазначу лише, що ми обговорили дві теми, які можуть видатися цікавими.

По-перше, містер Андерсон пояснив, чому жодного разу не обрав мене в асистенти. Він розповів, що, побачивши мій ентузіазм, хотів запросити мене на прем’єрному показі, проте щось його стримало. Згодом він примітив моє обличчя на наступних показах, остаточно впевнився, що перед ним фокусник-початківець (моє серце радісно закалатало від визнання моєї значущості!) і побоявся співпрацювати зі мною. Він не знав — не міг знати! — що я замислив. Чимало артистів, особливо молодих і амбітних, не гребують красти ідеї у досвідчених відомих колег, тож настороженість містера Андерсона була зрозумілою. Утім, він попросив у мене вибачення за недовіру.

Друга тема стала логічним продовженням поперед­ньої. Ілюзіоніст зрозумів, що я роблю перші кроки в оволодінні професією. Він написав для мене стислого рекомендаційного листа, з яким я мав вирушити до Лондону й навідатися до Сент-Джордж-Голл, де на мене