Джеймс Хедлі Чейз - Це не моя справа

— За пів години у мене зустріч із шефом, і я надумав зайти до вас і переповісти останні новини, — сказав Коррідан. — Тож спершу про пістолет. Він належав чоловікові на ім’я Пітер Еттерлі, лейтенантові американської армії. Той повернувся на батьківщину, але ми попросили командування американської армії по той бік океану узяти в нього свідчення. Схоже, він знав Нетту Скотт і подарував їй «люґер» на спомин. Ви ж пам’ятаєте, що саме таке пояснення я вам і пропонував.

— А ви часу не марнували, — зауважив я, трохи розчарований, що все виявилося таким простим.

— О, ми працюємо швидко, коли нам це потрібно, — похмуро озвався Коррідан. — Отож, із пістолетом усе зрозуміло. Щодо санітарної машини, то ми відслідкували її рух. Її знайшли на Гемстедському пустищі, однак трупа в ній не було. У нас є прикмети водія, однак вони підходять чи не будь-якому молодому чоловікові. Що непокоїть мене — де тіло? Втім, мені ще більше не дає спокою питання — чому його викрали?

— Цьому має бути якесь пояснення, — сказав я, махнувши рукою офіціанту, котрий саме приніс каву. — Якщо тільки це не був якийсь дурнуватий жарт.

Коррідан здвигнув плечима.

— Ми докопаємося до правди, — пообіцяв він і глянув на годинник. — Випиймо ж нарешті ту каву — за мить я вже мушу бігти.

Поки я наливав каву, він провадив далі:

— Я розпорядився перевірити цінні папери. Вони виявились фальшивими. А таке завжди викликає тривогу. Чи є у вас якісь припущення, навіщо дівчина ховала фальшиві цінні папери у себе в квартирі?

— Хіба що хтось дав їй ці папери, запевняючи, що вони справжні, — сказав я, передаючи філіжанку. — Втім, я давно з Неттою не спілкувався. Вона могла зв’язатися з поганими людьми, хоча я в цьому й сумніваюся.

Коррідан відсьорбнув каву і буркнув:

— А я гадаю, що це цілком ймовірно, — зауважив він. — Діамантова каблучка, котру ви виявили у неї на квартирі, також має свою історію. Це — частина великої колекції коштовностей, викрадених кілька тижнів тому. Її власниця, Герві Алленбі, учора ввечері впізнала каблучку. Наші люди чекають, поки викрадені речі з’являться на ринку. Ця каблучка — перший дзвіночок. Як ви гадаєте, яким чином вона опинилася у Нетти Скотт?

Я непевно хитнув головою.

— Можливо, хтось подарував їй цю каблучку.

— Тоді навіщо переховувати перстеник на дні баночки з кремом? — озвався Коррідан, допиваючи каву. — Дивне місце для зберігання коштовностей — якщо тільки у вас не нечисте сумління, чи не так?

Я з ним погодився.

— Рано чи пізно все з’ясується, — продовжив Коррідан. — Але поки що не бачу жодних підстав вважати, що дівчину було вбито, Гармасе. Адже саме це вас зрештою і непокоїть. Залиште все на мене.

— Отож, ви маєте намір грати по-дрібному, еге ж? — спитав я. — Так, я справді вважаю, що хтось її прикінчив. Якщо б ви завдали собі клопоту скористатися тією підставкою для капелюхів, яку ви називаєте головою, я би за дві хвилини пояснив вам, чому то не було самогубство.

Він холодно глянув на мене і попрямував до дверей.

— Мені ніколи, Гармасе, — сказав він. — У мене купа справ, і домисли репортерів мене мало цікавлять. Пробачте, але я справді вважаю, що вам слід полишити це на людей компетентних.

— Певно, бувають моменти, коли місіс Коррідан пишається вами, — уїдливо промовив я. — І це, гадаю, один із таких моментів.

— Я холостяк, — сказав він. — Шкода, що я вас розчарував. Мені вже справді час іти. — Біля дверей він затримався. — Боюся, що не може бути й мови про те, щоб узяти вас із собою до Анни Смітт. Справа набула офіційного характеру. Ми не можемо дозволити американському репортерові втручатися в наші справи.

Я кивнув.

— Гаразд. Якщо ви це так розцінюєте — забудьмо і не думаймо про це більше.

— А я й не думатиму, — сказав він із кислою посмішкою та спокійнісінько вийшов із номера.

Упродовж кількох хвилин я був такий розлючений, що втратив здатність тверезо мислити, а потім трохи заспокоївся і навіть посміхнувся. Якщо Коррідан думає, що зможе відлучити мене від цієї справи, то він помиляється.

Я поквапно склав свої речі, схопив телефонну слухавку і поцікавився в довідковому бюро, як мені взяти напрокат машину. Мені відповіли, що за двадцять хвилин авто чекатиме на мене — після того, як я повідомив їм, що зможу заправити його, скориставшись карткою «Преса». Я викурив дві сигарети, ще трохи подумав і спустився у вестибюль.

Мені підшукали «б’юїк». Я побоявся запитати, у скільки це мені обійдеться, відкликав убік портьє і розпитав дорогу до Лейкема. Портьє пояснив, що це лише за кілька миль від Горшема і порадив виїхати з Лондона через міст Путні у напрямку Кінґстона. Далі буде зовсім просто, позаяк у Горшемі вдосталь дорожніх знаків.

Попри свій поважний вік, «б’юїк» ішов добре, і я доїхав до Фулем-роуд за чверть години, навіть не перепитуючи дорогу. О цій ранковій порі весь транспорт рухався в напрямку Лондона, тож переді мною була практично порожня дорога. Проїжджаючи повз стадіон поблизу Стемфорд-бридж, — один із орієнтирів, зазначених портьє, — я помітив у водійському дзеркальці позаду себе розбитий «стандард», котрий — я чітко це пам’ятав — я бачив у себе на хвості на Найтсбридж. Я й забув про нього, аж поки знову не побачив автівку позаду себе на мосту Путні. Іще не отямившись від учорашнього нападу, почав розмірковувати, чому за мною стежать.

Намагався розгледіти водія, але авто мало блакитне антивідблискове лобове скло, і я бачив лише обрис голови. Я поїхав по Хай-стріт і зупинився на червоне світло світлофора. «Стандард» зупинився за мною.

Я вирішив, що мені конче треба знати, чи справді той чоловік у старенькому «стандарді» переслідує мене. Якщо це дійсно так, то я мав намір добряче його струсонути. Подумав було, чи то часом не Коррідан послав одного зі своїх людей, аби той не спускав з мене очей, але вирішив, що навряд чи.

Я радів, що в мене «б’юїк», який, очевидно, має потужніший двигун, ніж та руїна «стандард» — якихось жалюгідних чотирнадцять кінських сил супроти моїх тридцяти однієї. Щойно світло змінилося на жовте,