Аріна Вільде - Мій супер сусід, Аріна Вільде

Глава 5. Кіра

Третя година ночі, завтра в мене перша пара, а я лежу  з телефоном у руках і витаю у хмарах. Тих, де ми з Вовкою, тримаючись за руки, з'являємося в університеті. Зірка баскетболу, красень, мрія всіх дівчат. Він перевівся до нас цього року, і які тільки плітки про нього не ходили.

Одні казали, що його відрахували з університету в Києві за те, що спокусив дочку ректора, інші – що вчинив бійку прямо на лекції, треті – що йому запропонували в Одесі гарну роботу і він перевівся, але що з цього, правда, не знав ніхто.

- А ти займаєшся спортом?

І що відповісти? Що, пробігши кілька метрів, відразу починаю задихатися? Що востаннє у спортзалі була три роки тому?

- Бігаю вранці, у мене прямо за будинком стадіон. Дуже зручно.

- Круто, можемо якось разом на пробіжку вийти.

- Ага. - Сподіваюся, він забуде про це. Дуже. Інакше йому доведеться тягти мене на плечах.

- А ти вмієш готувати?

- Звісно, ​​я ж дівчина.

- А яка твоя улюблена страва?

Останні півгодини маю стійке відчуття, що я проходжу анкетування на роль ідеальної дівчини.

- Піца, морозиво та роліні з сиром.

- А з того, що можеш приготувати сама?

Господи, що за каверзні запитання? Таке відчуття, що у нього там аркуш зі списком запитань і він ставить їх по черзі. Ну чи він насправді зацікавився мною і бажає дізнатися кожну дрібницю про мене.

Я вже знаю, що він не любить кішок, не їсть кабачки і ківі, з восьми років грає в баскетбол. Знаю зріст – метр дев'яносто п'ять, знаю, що його улюблена страва – пельмені і що він боїться висоти.

А ще він дуже милий та вихований. І цікавий. Розповідав про змагання, про те, в яких країнах встиг побувати та у яких турнірах зайняти призові місця.

Здається, я мала рацію, він - ідеальний чоловік. Не те що цей грубіян за стіною, навіть не привітався!

- Піцу, - відповідаю після невеликої паузи.

- Круто, це і моя улюблена страва. Якось приготуєш?

- Звісно. - Усміхаюся як дурепа, бо якщо він так каже, значить напевно хоче зустрітися.

Дивлюся на поле для повідомлень, стежу за олівцем. Вова все пише, і пише, і пише, а я знемагаю від цікавості, яким буде наступне питання.

- Як щодо побачення? Наступного тижня? Я зараз у батьків у столиці, приїду, і сходимо кудись.

Я завмерла.

Це сон.

Точно сон.

Ще раз перечитала його повідомлення. І ще. І ще. І ще раз для достовірності.

Ні, це реальність.

Голосно верещу  і стискаю телефон з такою силою, що мало не розчавила його.

Так, спокійно, Кіро! Давай, просто скажи, що згодна.

- Я не проти. Тільки напиши заздалегідь, щоб я нікуди не поїхала. - Потрібно створити враження зацікавленості, але й у той же час не видавати, що я готова впасти на коліна і дякувати всім на світі за це запрошення.

- Чудово, тоді спишемося. Солодких снів, кицю.

Він назвав мене "киця"! Який він милий!

- І тобі.

Заплющую очі і блаженно усміхаюся.

І як тепер дожити до побачення? Чим зайняти себе на весь тиждень, щоб швидше минув час?

Знову заходжу в соціальну мережу. Вова ще онлайн. Перемотую повідомлення в чаті на початок і перечитую наше листування.

Так і засинаю. Щаслива, з телефоном в руках і з дурною посмішкою на обличчі.

А головне – жодного шуму за стіною. Ідеально.Щодня б так.

***
Мене не залишає почуття, що незабаром моє життя кардинально зміниться. На краще, звичайно. Я була всього за кілька міліметрів від найпотаємнішої мрії - побачення з Вовкою.

Прокидалася рано-вранці і відразу ж заглядала в телефон. Ходила на лекцію до Лінки - на той випадок, якщо Казіміров повернеться зі столиці раніше. Все чекала, що він напише: «Збирайся, я заїду», але він не писав. Немов те нічне листування було лише плодом моєї уяви. Сном. Системною помилкою.

До кінця тижня мій прекрасний настрій випаровується, а після того, як за стіною знову почалося бурхливе життя, - падає нижче за плінтус.

До трьох годин ночі через сусіда і його нову дівчину я не можу застнути.

Господи, яка дівчина могла повестися на це диво природи? Я проклинаю Олександру Петрівну – стару сусідку – за те, що переїхала та продала квартиру. Так спокійно до цього жилося.

Дивлюся на годинник: четверта година ночі, а мені вставати о шостій. Ні, з цим безперечно потрібно щось робити! Чому я замість того, щоб солодко спати, маю вислуховувати ці непристойності за стіною? І куди дивиться тітка Катя?

Вирішую, що мені потрібний новий план. Бажано такий, після якого це непорозуміння назавжди залишить стіни нашого багатоквартирного будинку.

Заплющую очі, вирішуючи, що завтра обов'язково щось придумаю, ось тільки вранці мені не до сусіда.
Спочатку несподівана контрольна з фінансового аналізу, потім усіх, у кого більше п'ятнадцяти пропусків за семестр, викликають на бесіду до декана (звісно ж, серед них була я), а під час обіду, якраз коли я старанно пережовую котлету, телефон пищить, сповіщаючи, що хтось надіслав мені повідомлення.                  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍