Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

тепер вона дурить його: розповідає йому, ніби вона в Києві, а сама тим часом у Парижі, зовсім близько від нього.

— А як те запрошення, яке я надіслав тобі? Ти подавала на візу? — спитав одного разу Химерний Жан.

— А ти правда живеш на вулиці Сен-Луї-ен-Іль? Біля мосту Сюллі? Біля Анжуйської набережної? — спитала Жанна.

— Приїдь і переконайся.

«Мені зараз досить просто прийти й переконатися», — подумала Жанна, але не змогла це сказати йому, адже у них приїздити і приходити — те саме дієслово venir. Як роблять химерну помилку ті, хто вчать українську: я вчора прийшов з Парижа.

— Ти затягуєш, — каже їй Химерний Жан, — іноді відкладати й не поспішати — це добре, але, буває, що так можна втратити, а не здобути. Зважай, що можливе й таке.

Він вимовив це так категорично, так однозначно! Що змусив її зізнатися, що вона вже давно в Парижі. Живе у подруги, ходить по Парижу, все вишукує нові й нові химери, а химери Нотр-Даму, які можна побачити з вікна його кабінету — то лишила на десерт. Тож, може, справді, час переходити до нього?

— Де ти зараз?

— Біля Сен-Северен.

— Я вдома, чекаю. Я попереджу консьєржа. А сам тим часом полізу на сходи, зніму книжки, які хотів тобі показати.

...Двері в тому будинку були відчинені. Консьєржка — чи то чоловік, занадто грубий голос, як для жінки, — але на голові якась хустка, яка ніби мала б засвідчувати жіночу стать... вказала їй на ліфт.

— В нього не замкнено, — пролунало їй навздогін.

— А яке помешкання?

— Там на п’ятому поверсі лише одне.

І вона поїхала вгору в ліфті з мідними оздобами у вигляді чи то амурів, чи то янголів, радше, амурів, це ж Париж, але химер тут нема, а втім, хто тобі сказав, що нема? На стінах ліфта — свічада, куди мимоволі зазираєш, свічада криві, спотворюють обличчя так, що стає моторошно... Жанна готова зупинити ліфт, повернути його назад, тобто вниз, повернутися до вестибюля, відчинити вхідні двері й втекти на Анжуйську набережну. Проте, поки шукала кнопки ліфта, кабіна зупинилася на потрібному їй п’ятому поверсі. Двері розчинилися, і вона згадала, що ліфт вгору запустила не вона, а консьєрж зі своєї комірки.

На поверсі справді було лише одне помешкання одразу ж навпроти ліфта. І Жанна увійшла у ті розчинені двері. Великий передпокій, під стінами стоять середньовічні лицарі в металевих обладунках зі списами. Забрала імітують якісь потворні пики, схожі на монстрів з американського кіно. Або на радянських шахтарів, героїв праці з пиками, вимазаними чорним. Бо от у кожного на чолі запалюється світильник.

У передпокої багато дверей.

— Жанно, це ти? — лунає знайомий баритон з динаміків під стелею. — Двері, на яких троянда. Заходь, не бійся!

Жанна обводить очима цей химерний хол, де багато дверей, кожні з яких охороняють металеві лицарі-потвори. Нарешті бачить ті, на яких троянда. Двері з нефарбованого дерева, нагорі — щось на зразок вітража, барвистий візерунок у вигляді троянди. Жанна відчиняє ті двері. По великій кімнаті їй назустріч шкандибає, гучно грюкаючи костуром, маленький потворний чоловічок. Рогів чи непомірно великих вух у нього напевне не було. Але було жахливо перекривлене рухливе обличчя, на якому щосекунди з’являлися все нові гримаси, а найбільше впадали в очі величезні напнуті жили на шиї.

Назад вона бігла по сходах, боячись заходити в ліфт. Консьєрж незворушно відчинив перед нею вхідні двері, натиснувши кнопку на своєму пульті. Він, певне, не вперше бачи таку реакцію гостей мешканця п’ятого поверху. Жанна бігла по вулиці Сен-Луї-ен-Іль убік Нотр-Даму. Перебігла через міст Сен-Луї. Її біг сповільнила юрма туристів, які гучно ґелґотали своїми мовами. Але гучніше за той галас лунав їй услід химеричний регіт, його відлуння супроводжувало її біг сходами будинку на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, і який звучить і тут, хоча тут той регіт почути вже було нереально, то вже химеричні галюцинації, яких, вона, можливо, не позбудеться ніколи.

* * *

Додому, точніше, до Марти вона повернулася сама не своя. Довго мовчала, і Марта не смикала її, хоча й бачила, що подругу щось кардинально вибило з ладу.

— Тебе не пограбували? Бо тут буває таке. Давай перевіримо.

Ні, все на місці. І документи, і картка, і планшет. Якщо вкрали, то не майно. Що саме — вона ще поки не знає. А втім, може, вона здобула, а не втратила. А може, і те, і те водночас?

Марта напоїла її марокканським трав’яним чаєм, від якого Жанна міцно заснула й проспала до ранку, прокинулась, коли господиня вже пішла на роботу. Того дня Жанна не захотіла блукати по Парижу, лишилася в помешканні Марти. Навіть не пішла з планшетом до найближчої кав’ярні перевірити свою пошту. Стояла на балконі, дивилася на скупчення багатоповерхівок. Внизу перегукувалися сміттярі в яскравих уніформах. Із під’їзду долинав істеричний крик однієї з мешканок.

— Не звертай уваги, — попередила її Марта, — вона лається по-африканському, французькою ще не вивчилася.

Жанна згадала під’їзд на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, і той ліфт із купідонами, і криві дзеркала у ліфті.

Чого ти, власне, хотіла? Щоб власник розкішного помешкання біля Нотр-Даму не виявився монстром? Щоб був таким, якого ще й досі малює їй уява, хоча соромно мати романтичні установки, доживаючи четвертий десяток. Хай навіть глибоко приховані, в яких сама собі не зізнаєшся. Жанна гнала геть дурні мрії, які роїлися в її голові в перервах між її нескінченними розмовами з Шімом. Можливо, варто було все лишати, як є, так і говорити з ним про літературу й мистецтво, про химерність буття й про буттєвість химер. Але ж то була його ідея зустрітися, то він наполягав! Він заговорив про ймовірну зустріч дуже давно. То він казав, що в нього є прижиттєві видання творів і Віктора, і Жерара, і Теофіля, і Гюстава, — він фамільярно називав класиків французької літератури 19-го сторіччя на ім’я, — підписані особисто йому.

— Комусь із твоїх прадідів? — перепитувала Жанна.

— Ні, мені, мені! — рішуче заперечував він, і це абсурдно інтригувало, — Приходь! Побачиш! І в мене є ще й вино з тих часів! Я тебе почастую! А з мого кабінету видно ті химери Собору, яких не показують туристам. Куди туристів не пускають!

— Чого ж ти, така прошена пані, з такою високою самооцінкою, поперлася відразу до мужика на хату? Треба було спочатку витягти його бодай на каву, а вже потім погоджуватись... — скаже ввечері Марта, коли Жанна розповість їй про свою пригоду.