Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

То чи могла мати Жанни навіть уявити ймовірного зятя, який би прийшов до здобутого ціною таких митарств житла? Навіть на правах просто мешканця, не говорячи про якісь більші права. І дала установку дочці: якщо законний шлюб, то лише з хлопцем так само з історичного центру Києва. Можливо, то була й хибна установка. Але Жанні з нею жилося комфортно.

— А що як зять буде з історичного центру Парижа? — питала Марта матір подруги в ті далекі часи.

— А там вже вона буде приймачкою, — відповідала мати, — теж не найкраща роль.

Починаючи з певного віку Жаннина мати робила вигляд, ніби не помічала, коли в дочки хтось залишався на ніч. Аби тихенько зникав уранці. Але й такі стосунки створювали квартирні проблеми. В Жанни був друг з Лісового масиву, якого їй залишила на згадку Марта, коли їхала до Франції.

— Лишаю тобі найдорожче! — схлипувала вона на прощальній вечері напередодні від’їзду.

«Лісовик», як презирливо іменувала його Жаннина мати, після театру чи ресторану міг лишитися в Жанни до ранку. Але якщо Жанні треба було вранці на першу пару, вона мала виставляти й Лісовика, щоб не лишати його матері. Отже, квартирне питання тяжіло не лише над шлюбними, а й над нешлюбними стосунками. Принаймні, так воно було в Києві.

Дзвонять у двері. Марта відчиняє. То прийшов Гі, Мартин амі. Вони продовжують пити втрьох, бо ж Гі приніс вино 1973 року.

— Як добре мати «приходящого» француза, — каже Марта Жанні українською.

А зранку Жанна іде блукати по Парижу, де раніше бувала лише в аеропорту й на вокзалах по дорозі до інших французьких міст. І от нарешті вона в Парижі. Так, на вулицях розкуті, але не вульгарні жінки, і повно чоловіків-франтів. Не до порівняння з Голландією, Бельгією чи Німеччиною, де також пощастило побувати в ділових поїздках. Але це ознака Франції, а не Парижа. Так воно й в інших французьких містах.

А тепер вона нарешті в Парижі. То з чого почати? Звичайно ж, із Сіте. Острів на Сені, з якого все почалося, з якого почався Париж. Ось він, Нотр-Дам. Жанна заходить у браму Собору Паризької Богоматері, та нічого не відчуває: ні трепету, ні жаху, ні піднесення. Католицький собор, яких багато, хіба що цей величезний. В соборі відбувається масштабна дискусія про те, якою мірою потрібен Бог сучасній Франції. На підвищенні біля вівтаря кілька абсолютно світських людей по черзі говорять у мікрофон, слухачів на місцях для вірян дуже багато. Жанна тихенько йде під стіною разом із нечисленними туристами. Згадує химерний вірш Нерваля про Собор. Це не з циклу «Химери», з ранніх його віршів, які він писав у паузах між своєю не менш химерною прозою. Смисл поезії приблизно такий:

...Коли мине багато тисяч років, і Парижу вже не буде, і Собору вже не буде, бо його металеві нерви та кам’яні кістки згризуть глухі зуби часу, все одно залишиться велична руїна, до якої приїздитимуть туристи звідусіль...

Навіщо поет витворив таку химерну, таку гнітючу конструкцію? Жанна виходить з темряви собору на сонце, зазирає у карту на планшеті. Десь тут мешкає її химерний друг.

Колись, у доцифрову еру, дівчата листувалися зі своїми закордонними друзями за допомогою паперової пошти, і за поштовою адресою могли визначити, в якому окрузі Парижа жив кавалер, якщо той був парижанином.

— В сімнадцятому! — розчаровано кривилася Марта, коли починала стосунки зі своїм колишнім. — Це ж зовсім далеко від Нотр-Даму! А ще й питає, який в мене об’єм талії!

Химерний знайомий Жанни жив поряд із Нотр-Дамом, і про її тілесні параметри не питав. Власне, вона довідалася, що він з першого, коли отримала від нього запрошення, яким не скористалася: мала багаторазову візу для своїх ділових поїздок. І вона взяла з собою сюди, до Марти, цей офіційний конверт із «віконечком» у правому верхньому кутку. У химерного знайомого була не лише поштова адреса по вулиці Сен-Луї-ен-Іль. У нього було й просте французьке ім’я — Жан Рош. Навіть без «де». Хоча у Фейсбуку він був зареєстрований як Жан Шімер, Химерний Жан.

У Марти в помешканні не було Інтернету.

— На біса воно мені треба? У Гі є телефон, у мене теж.

Можливо, то було не так і погано. Від Інтернету теж іноді варто відпочивати. Тим паче в Парижі. Марта не була в курсі стосунків Жанни з Химерним Жаном, з Шімом, як на американський манер рекомендувався він Жанні.

— В мене не працює відео на скайпі, — сказав він Жанні ще під час першої розмови. На його аватарі була химера Собору Паризької Богоматері, яка замріяно дивилась на Париж згори вниз, підпираючи обличчя обома руками і висолопивши язика. Химера не страшна, а кумедна. Жанна погодилась на його химеричну фейс-гру. До речі, і у Фейсбуку в нього так само був несправжній фейс, який він, одначе, весь час змінював: то химера з рогами, то з великими вухами.

— Ходи по Парижу, скільки влізе. Приходь, коли хочеш, а то й не приходь на ніч, якщо... складеться. Єдине, не проси, щоб я ходила з тобою. Мені той Париж вже ось де сидить! — Марта показувала на горло ребром руки. — Я працюю, а у вихідні сиджу вдома.

Жанна брала з собою свій планшет і ходила по Парижу сама. А іноді просиджувала по кілька годин у кав’ярні з вайфаєм, розмовляючи з тим-таки Шімом.

— Химера французькою «дю фемінен», жіночого роду, — вуркотів у навушниках його чарівний баритон, — а Шім — чоловічого. Париж можна пізнати, лише пізнавши паризькі химери. Вони є не лише біля мене, в Нотр-Дамі, вони є й у Сакре-Кер.

Жанна вже бачила химери Сакре-Кер. Що змусило її із усіх чарів Монмартра дивитися лише на них, на тих потвор із довгими шиями, крізь дірку ротів яких синіло небо? Химерний Жан був сильніший за красеня Париса. Козлоногий Пан вабив дужче, ніж бог краси. Диявол сильніший за Бога, принаймні в Парижі... ні, так можна договоритися до чортзна-чого... а власне, так, чорт знає не так і мало... і покійна мати сама розповідала Жанні, що завжди задумувала бажання, звертаючись до химери-каріатиди на Ярославовім Валу, неподалік від Золотих воріт. Власне, в тої потвори вона й випросила, щоб нарешті таки розв’язалася на їхню користь проблема із заселенням другої кімнати в їхній квартирі на Валу.

Жанна пишалася тим, що, як Шім і дурив її, то