Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Ти не ображайся на мене, Жанко, ти же знаєш, що я завжди кажу те що думаю, і про себе, і про інших.

Жанна не ображалась на Марту, бо вже сама собі ставила це питання. Шім ніколи в прямому сенсі не залицявся. Висловлював захоплення лише на предмет її статей та її французької. А от сама Жанна, відтоді як почався в неї цей цифровий ...роман, а чому, власне, роман? Відтоді як почалося їхнє спілкування, Жанна весь час почала постити на своїй сторінці світлини, на яких її врода сяяла усіма барвами, які тільки могли забезпечити передові цифрові технології! А втім ні! Якщо вже бути чесною, і передусім із собою, вона почала міняти свої фейсбучні світлини чи не щотижня, коли з Парижа надійшло оте запрошення з адресою в першому арондісмані! Хоча ніяких пропозицій колись у перспективі стати господинею цього помешкання не було. І коли вона витягла з поштової скриньки оте запрошення в білому конверті, і того ж дня в розмові по скайпу сказала йому: так, прийшло, він не пропонував їй оплачувати дорогу, як надсилали авіаквитки її подругам-нареченим, тій же Марті п’ятнадцять років тому. Він поставився до неї, як до рівної: приїзди, буду радий!

Тому й поперлася на хату! Як пішла в квартиру в Києві на Володимирській до одного старого і хворого професора, який за чиєюсь рекомендацією звернувся до неї, чи не купить вона за помірну ціну якусь із його французьких книжок. Щось вона й купила, а потім до вечора просиділа із немічним дідом, від якого пахло сечею, але то була одна з найцікавіших розмов у її житті ... він невдовзі помер.

— А цей твій, з вулиці Сен-Луї-ен-Іль, виявляється, безсмертний, Жерар і Теофіль дарували свої книги безпосередньо йому... — Марта певний час мовчить, перетравлюючи почуте. — Так, тут такі монстри є, важко собі уявити, — нарешті заговорила вона, — якщо згадаю свій «щасливий» — у лапках — шлюб, не в першому, а в сімнадцятому, то стільки там було химеричного...

Подруги ще посиділи мовчки, а потім вийшли на балкон.

— Гі сьогодні не прийде?

— Прийде пізніше. У нього сьогодні демонстрація.

Гі був на пенсії, але мав роботу неповний робочий тиждень демонструвати маски для карнавалів. Він навіть запрошував Жанну до себе на демонстрацію, звичайно ж, та відмовилась, обрала самотню прогулянку по вечірніх бульварах. Розбещені французи охоче купують маски для дружніх свят і щоб дурити й лякати друзів. Марта багато розповідала їй про ті маски, Жанна, звичайно ж, не слухала.

— Не знаю, може, твій Химерний Жан і правда каліка. Але цілком можливо, він так химерно розважається.

— Але він шкандибав і був зовсім карлик... Чисто Квазімодо.

Марта вийшла на кухню, щось шукаючи. А потім гукнула Жанну, яка обернулася на звук її голосу. Від дверей ішов якийсь горбатий чоловічок із гачком носа і неприродно червоними щоками. Маска впала з обличчя, Марта вирівнялась.

— Там, на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, була страшніша пика. І була рухлива міміка, а не просто химерний фейс.

— Цілком можливо, то була дорожча маска, — впевнено відповіла Марта, — ця дешева і навіть пошкоджена, тому він її і лишив тут.

У двері дзвонив Гі. Можливо, він розповість дівчатам щось іще про паризькі химери.

Зустріч у Сан-Франциско

І одного дня вона подумала, що у віці трохи за сорок сповна задовольнила свою потребу в мандрах, відвідавши усі міста, про які мріялось в юності. Вона сумно усміхалась, коли згадувала його, того, в чиїх обіймах темними ночaми вони говорили, куди неодмінно поїдуть одного дня, і навіть жартома сварились, коли не приходили згоди, чи вирушать спочатку до Касабланки чи до Понта-Дельгада. То було ще в Радянському Союзі, і хоча в ті далекі роки відвідини і Ліверпуля, і навіть Кракова були вельми проблематичними, вони все одно разом склали список з кількох міст, в яких побувають за будь-яку ціну. Чи думала вона тоді, що настане час — і вона таки побуває в усіх містах з їхнього заповітного списку? Щоправда, не в його товаристві. Але побуває, і не лише побуває, а й у більшості з тих міст не відчує нічого особливого. Спочатку був, звичайно ж, Париж. Банальне місце міщанських мрій багатьох, мало не всіх. A проте, зовсім на початку її нових вражень був Нью-Йорк, про який ніколи не мріяла, куди потрапила прямо з Радянського Союзу i де довго не знаходила собі місця. І тоді її американський чоловік повіз її до Парижа, то був їхній медовий місяць. А їхній справжній медовий місяць вони провели у Лісабоні через два роки, коли вона, таки правда, полюбила його, свого другого чоловіка.

Лісабон також був містом із її таємного списку. Чому особливо хотілось побачити саме ті міста, а не інші? Чи закарбувались у пам’яті побачені в дитинстві кінофільми, чи ті мрії навіяли рядки прочитаних у юності поезій чи якісь мелодії? Вона не дошукувалась до витоків своїх бажань, які потроху задовольнялись. Два роки тому вона побачила Христа із руками, простертими над Ріо-де-Жанейро, і подумала, що тепер лишився тільки Сан-Франциско. Інші омріяні міста відвідала, деякі навіть неодноразово.

По світу її возить чоловік. Але не тільки. Підготувавши докторат із Human Rights Studies і отримавши постійну роботу в одному з університетів Сполучених Штатів, вона іноді бере участь у конференціях і семінарах, коли організатори оплачують дорогу. Рим і Копенгаген вона відвідала саме так, а також і інші міста, про які не мріяла, але враження від яких раптом виявлялись яскравішими, ніж від тих, загаданих в юності. А втім коли мрії почали справджуватись, бажання стали не такими гострими. Це стосувалось не лише подорожей, але й подорожей також.

Та наразі лишався тільки Сан-Франциско. Тільки в готелі у Ріо розповіла вона чоловікові про міста своїх юнацьких мрій, і він сказав, що вони неодмінно поїдуть до Сан-Франциско, де він бував у юності, але не без того, щоб побувати ще. Наступного року після Ріо вона їздила до Києва, на свою батьківщину. Провела кілька тижнів у помешканні, де жила з мамою — на початку 90-х вона купила комунальній сусідці окрему квартиру, а отже, мама отримала маленьку двокімнатну квартиру, де тепер ніхто не живе. Вона протерла пил у стінах, де зав’язалось плетиво болісних шляхів її молодості, де у вирі апокаліптичних сварок, після яких тільки в воду з пішоходного мосту, життя все-таки відроджувалось, де потім тривалий час її мама жила сама, а після смерті