Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Ніна витягнула з кишені чистий носовичок і витерла дівчині чоло.

— Ти впораєшся.

Леоні похитала головою.

— Мені потрібно більше часу.

— У нас його немає. — Ніна шкодувала, що доводиться це казати.

— Ми могли б його знайти, — з надією в голосі озвалася дівчина. Майже все своє життя вона провела в Новозем’ї, а потім, як і чимало Творців, вирушила до Равки на навчання і ніколи не бачила справжньої битви. Творців ніколи не вчили битися, аж поки Аліна Старкова не очолила Другу армію. — Ми можемо надіслати повідомлення на «Ферштотен» і попросити їх зачекати, поки…

— Погана ідея, — урвала її Ніна. — Той корабель мусить вийти з порту до заходу сонця. Капітан Бірґір планує на сьогодні один із несподіваних рейдів.

Леоні важко зітхнула, а тоді скинула підборіддя в бік чоловіка в пальті кольору ондатри.

— Ніно, нам доведеться видати тебе за його дружину.

Це було неідеальне рішення. Ніна вже кілька тижнів працювала в гавані, тож її могли впізнати. Проте ризикнути було варто.

— Як тебе звуть? — запитала вона чоловіка.

— Енок.

— Це твої сини?

Він кивнув.

— А це мій батько.

— Ви всі гриші?

— Тільки я й хлопчики.

— Ну що ж, пощастило тобі, Еноку. Невдовзі ти візьмеш мене за дружину. Мені подобається довгий сон, короткі зобов’язання, і я віддаю перевагу лівому боку ліжка.

Енок закліпав, а от батько його неабияк обурився. Женя перекроїла Нінину зовнішність так, щоб дівчина якомога більше скидалася на фієрданку, однак поводитися скромно, як північні жінки, було значно виснажливіше.

Дівчина намагалася не сновигати сюди-туди, поки Леоні працювала, а Адрік напівголосно розмовляв із біженцями. Що сталося з трьома іншими гришами? Ніна підняла покинуті еміграційні документи — нічого не варті аркуші, якими вже ніхто ніколи не скористається. Дві жінки й шістнадцятирічна дівчина. Невже вони вирішили, що жити переховуючись краще за непевне майбутнє в чужій країні? А може, їх полонили? Чи вони вештаються десь на вулиці, самотні й налякані. Ніна насупилася, вдивляючись у папери.

— А ці жінки справді були з Кеєрута?

Леоні кивнула.

— Мені здавалося простішим не змінювати містечко.

Еноків батько намалював у повітрі захисний знак. Це був давній жест, який мав на меті змити лихі думки за допомогою вод Джела.

— У Кеєруті зникають дівчата.

Ніна здригнулася, коли в голові знову пролунало дивне зітхання. Кеєрут лежав за кілька кілометрів від Ґефвалле. Та це нічого не важило. Ніна потерла руки, намагаючись відігнати несподіваний холод, який оселився всередині. Дівчина шкодувала, що Гільбранд згадав про Ярла Брума. Попри все, через що їй довелося пройти, це ім’я досі мало над нею владу. Ніна поборола Брума та його посіпак. Її друзі підірвали його таємну лабораторію й викрали найдорогоціннішого заручника. Він мав би зганьбитися. Усе це мало покласти край його командуванню дрюскелле й жорстоким експериментам з юрдою парем та ув’язненими гришами. Але Брумові якимось чином удалося вижити, він і далі процвітав серед найвищих фієрданських військовопосадовців.

«Мені слід було скористатися нагодою і вбити його». — «Ти виявила милосердя, Ніно. Ніколи не шкодуй про це».

Утім, милосердя було розкішшю, яку Матаяс міг собі дозволити. Зрештою, він був мертвий.

«Згадки про це здаються жорстокими, кохана». — «А чого ти очікував від равканки? До того ж ми з Брумом іще не закінчили». — «Саме тому ти тут?» — «Я тут, щоб поховати тебе, Матаясе», — подумала Ніна, і внутрішній голос змовк, як і щоразу, коли дівчина дозволяла собі пригадати, що саме втратила.

Ніна спробувала відігнати думку про Матаясове тіло, збережене завдяки зусиллям Творчині, загорнуте в брезент і обв’язане мотузками, наче баласт; воно лежало під ковдрами й коробками на санях, які чекали на неї в пансіоні.

Дівчина заприсяглася, що відвезе його додому, що поховає його тіло в землі, яку Матаяс так любив, щоб він міг знайти шлях до свого бога. Тож вони майже два місяці подорожували з тілом, тягнучи за собою цю моторошну ношу від одного містечка до іншого. У Ніни було безліч нагод покласти його на спочинок і попрощатися. То чому ж вона ними не скористалася? Дівчина знала, що Леоні й Адрік не торкатимуться цієї теми, однак вони навряд чи раділи, що стали членами багатомісячної похоронної процесії.

«Це має бути правильне місце, кохана. Ти зрозумієш, коли побачиш його». Та чи зрозуміє вона? Чи помаршує далі, не в змозі відпустити коханого?

Десь віддалік зайшовся дзвінок, повідомляючи про завершення робочого дня.

— Наш час сплинув, — зауважив Адрік.

Леоні не заперечила, лише потягнулася і сказала:

— Іди висуши чорнило.

Адрік змахнув рукою, спрямовуючи на документи теплий повітряний струмінь Верескуна.

— Приємно бути потрібним.

— Переконана, ти неабияк станеш нам у пригоді, коли ми захочемо запустити повітряних зміїв.

Вони обмінялися усмішками, і Ніна відчула коротенький напад роздратування, а тоді їй захотілося дати собі копняка за таку несправедливість. Якщо вона нещасна, це геть не означає, що всі навколо теж мусять страждати.

Утім, коли вони вирушили до доків, ведучи за собою біженців, а хлопець узявся роздавати накази, Ніна відчула, що знову втрачає терпець. Попри те що дівчина була старшим офіцером, за час, проведений у Кеттердамі, вона відвикла командувати.

Леоні та Адрік прокладали їм шлях до «Ферштотена». Вигляд вони мали підозрілий, та це пасувало до сум’яття в гавані: дівчина-земені та її чоловік, подружжя крамарів, що має в доках якісь справи. Ніна взяла Енока під руку й трохи відстала разом зі своєю новою «родиною», зберігаючи безпечну відстань.

Дівчина поворушила плечима, намагаючись зосередитись, та це лише загострило її напруженість. Усе тіло здавалося чужим. В Ос Альті Женя Сафіна перекроїла її, скориставшись абсолютно всіма своїми навичками. Нове Нінине волосся було гладеньким, прямим і майже білосніжним; очі повужчали, зелені райдужки перетворилися на блідо-блакитні північні крижинки. Вилиці випиналися, брови опустилися нижче, а рот розтягнувся.

— Я здаюся недовареною, — пожалілася дівчина, побачивши свою нову молочну блідість.

Та Женю це не зворушило.

— Ти здаєшся фієрданкою.

Нінині стегна досі залишалися міцними, а талія широченькою, однак Женя трохи посунула назад її вуха, зменшила груди й навіть змінила поставу. Процес був подекуди болючий, адже змінювалися кістки, та дівчину це не займало. Вона більше не хотіла бути тією, ким була, тією, котру покохав Матаяс. Якщо Женя змогла бодай зовні перетворити її на когось нового, можливо, серце послухається й теж заб’ється в новому ритмі. Звичайно, це не спрацювало. Фієрданці бачили Мілу Яндерсдат, проте вона досі була Ніною Зенік, легендарною гришею й убивцею без докорів сумління. Вона досі була дівчиною, яка обожнювала вафлі й плакала, заколисуючи себе, коли вночі тягнулася до Матаяса і не знаходила його.

Енокова рука стиснула її пальці, і дівчина побачила,