Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

що двійко поліціянтів із гавані чатують біля проходу до «Ферштотена».

— Усе буде гаразд, — пробурмотіла Ніна. — Ми проведемо вас аж на корабель.

— А потім що? — тремким голосом поцікавився Енок.

— Коли вийдемо із затоки, я повернуся на берег човном. А ти і твоя родина помандруєте до Равки, де будете вільними.

— Вони заберуть моїх хлопчиків? Заберуть від мене, щоб віддати до тієї спеціальної школи?

— Тільки якщо ви самі цього захочете, — заспокоїла його Ніна. — Ми не чудовиська. Не більші за вас. А тепер цить.

Проте, коли дівчина побачила одного з найкращих Бірґірових бандитів, Каспера, якійсь її частині захотілося розвернутися й щодуху кинутися до прихистку. Вона щільніше загорнула обличчя коміром пальта.

— Земені? — запитав Каспер, глипаючи на Леоні.

Дівчина кивнула у відповідь.

Каспер тицьнув у відсутню Адрікову руку.

— Як ви її втратили?

— Нещасний випадок на фермі, — фієрданською озвався хлопець. Мову він знав не надто добре, проте міг промовити окремі фрази без равканського акценту, а цю брехню йому доводилось озвучувати безліч разів. Мало не кожний зустрічний розпитував його про руку, побачивши застібнутий шпилькою рукав. Механічну руку, зроблену для нього Давідом Костюком, довелося залишити у столиці, адже вона так і кричала, що до її створення причетний гришник.

Вартовий поставив їм звичні запитання: «Як давно вони перебувають у країні? Чи відомо їм про іноземних агентів, що працюють на території Фієрди?» — тоді махнув рукою, відпускаючи подружжя без зайвих церемоній.

Тепер настала Енокова черга. Ніна стиснула його руку, і чоловік ступив крок уперед. Дівчина бачила, що на його чолі виступив піт, відчула, що руки злегка затремтіли. Якби вона могла вихопити в нього папери і власноруч передати їх вартовому, то так і зробила б. Але фієрданські дружини завжди тримаються позаду своїх чоловіків.

— Родина Ґран.

Каспер розглядав їхні папери тривожно довго.

— Трудові угоди? Де працюватимете?

— На фермі юрди неподалік від Кофтона, — відповів Енок.

— Важка робота. Занадто важка для оцього літнього батька.

— Він буде в господарському будинку з хлопцями, — пояснив чоловік. — У нього талант до голки й нитки, а малі можуть попрацювати посильними, поки не доростуть до поля.

На Ніну справило враження, як гладенько Енок брехав, та якщо гриші все життя довелося переховуватися, у нього було чимало шансів потренуватися.

— Трудову угоду непросто отримати, — замислився Каспер.

— Мій дядько попіклувався про це.

— А чому життя в Новозем’ї, де доведеться гнути спину, для вас привабливіше за чесну працю у фієрді?

— Я б жив і помер на кризі, якби міг, — запевнив Енок із таким завзяттям, що Ніна повірила щирості цих слів. — Але роботи тут бракує, а синові легені важко зносять холод.

— Тепер повсюди важко. — Вартовий повернувся до Ніни. — А ви що робитимете в Кофтоні?

— Шитиму, якщо зможу, чи працюватиму в полях, якщо виникне потреба. — Дівчина нижче схилила голову. Вона може бути непомітною, хай йому грець. І байдуже, що там собі думає Зоя. — Як вирішить мій чоловік.

Каспер і далі вичікувально роздивлявся папери, і Ніна штурхнула Енока ліктем. Чоловік із таким виглядом, наче його зараз знудить просто в доках, сунув руку в кишеню й витягнув звідти набитий фієрданською валютою пакунок. І простягнув його Касперові, який вигнув брову. Обличчя вартового враз осяяла задоволена усмішка. Ніна пригадала, як він спостерігав за мартинами, що шматували прикутих під пекучим сонцем гришниць закривавленими дзьобами, до яких прилипли шматочки шкіри й волосся.

Каспер махнув рукою, пропускаючи їх.

— Нехай Джел береже вас.

Та не встигли вони ступити бодай крок, як Ніна почула голос:

— Хвилиночку.

«Бірґір». Невже їм не могло хоч трошки поталанити? Ще навіть сонце не сіло. У них іще мав бути час. Еноків батько завагався біля проходу поруч із Леоні, а Адрік рвучко хитнув головою, дивлячись на Ніну. Думка була зрозуміла: «Не влаштовуй проблем».

Ніна подумала про решту біженців-гришників у трюмі корабля і прикусила язика.

Бірґір зупинився між Каспером і ще одним вартовим. Він був невисокий як на фієрданця, але плечі мав, мов у бика, а форма була припасована так бездоганно, що дівчина підозрювала: її зшив професійний кравець.

Ніна й далі трималася позаду Енока, а хлопцям прошепотіла: «Ідіть до діда». Однак ті не поворухнулися.

— Ми сьогодні здійснили непросту подорож, — люб’язно озвався до Бірґіра Енок. — Хлопчикам кортить улаштуватися.

— Спершу я подивлюся ваші папери.

— Ми щойно показали їх вашій людині.

— У Каспера геть не такі пильні очі, як у мене.

— Але гроші… — заперечив Енок.

— Які ще гроші?

Каспер і другий вартовий знизали плечима.

— Не знаю нічого ні про які гроші.

Енок неохоче передав папери.

— Може, — втрутився його батько, — ми ще можемо дійти згоди?

— Аніруш, — наказав Бірґір.

— Але наш корабель ось-ось відпливе, — спробувала владнати ситуацію з-за чоловікового плеча Ніна.

Бірґір глипнув на «Ферштотен», на хлопчиків, які нетерпляче смикали батька за руки.

— Їм доведеться трохи посидіти під замком під час подорожі. — Потім чоловік перевів погляд на Енока з Ніною. — Кумедно, що вони чіпляються за батька, а не за матір.

— Вони переполохані, — відповіла Ніна. — Ви їх лякаєте.

Бірґірів холодний погляд оцінив Адріка з Леоні. Убрана в рукавичку рука зіжмакала трудову угоду.

— Цей корабель нікуди не попливе. Поки ми не обшукаємо кожен його сантиметр. — Чоловік махнув Касперові. — Тут щось відбувається. Попередь решту.

Вартовий потягнувся по свисток, та перш ніж йому вдалося вдихнути, Ніна скинула руку вперед. Дві тонкі кістяні скалки вилетіли з чохла, пришитого до рукавів пальта. Весь її одяг був помережаний ними. Крихітні списи влучили Касперові в трахею, і з його рота вихопився різкий вереск. Ніна зігнула пальці, і скалки кісток закрутилися. Вартовий упав на землю, дряпаючи пальцями шию.

— Каспере! — Бірґір і другий вартовий витягнули зброю.

Ніна штовхнула Енока з дітьми собі за спину.

— Пусти їх на корабель, — заревіла вона.

«Не влаштовуй проблем». Вона не влаштовувала, але збиралася покласти цьому край.

— Я тебе знаю, — озвався Бірґір, цілячись у неї з револьвера; очі в капітана стали колючими та яскравими, мов річкові камінці.

— Нахабна заява.

— Ти працюєш на лососевій консервній фабриці. Одна з дівчат біля діжок. Я знав, що з тобою щось не так.

Ніна не змогла стримати посмішки.

— Чимало всього.

— Міло, — застережливо озвався Адрік, скориставшись її псевдонімом. Наче тепер це мало якесь значення. Час хабарів та домовленостей минув. Дівчині найдужче подобалися такі миті. Коли всі таємниці спливають на поверхню.

Ніна клацнула пальцями.

Кісткові скалки вирвалися з Касперової трахеї й повернулися до прихованих чохлів на рукаві. Чоловік смикався на землі з