Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Ніна прикипіла до Гільбранда нищівним поглядом, якого навчилася від самої Зої Назяленскі.

— Я Міла Яндерсдат. Молода вдова, котра береться за випадкову роботу, щоби звести кінці з кінцями, і сподівається отримати місце перекладачки. Який дурень наважився б кинути виклик командирові Ярлу Бруму? — Гільбранд роззявив рота, але Ніна повела далі: — І який йолоп ризикуватиме своїм агентським прикриттям, коли на кону стільки життів?

Дівчина повернулася до чоловіка спиною й розчинилася в юрбі.

«Небезпечно». Людині, яка живе під прикриттям, не може бути такою легковажною. Та Ніна знала, що самотність може зробити тебе недоумкуватим, спраглим розповісти ще щось, окрім брехні. Гільбранд втратив дружину: її вбили Брумові люди, безжальні дрюскелле, навчені відстежувати та знищувати гришників. Відтоді чоловік став одним із найвідданіших таємних агентів короля Ніколаї у Фієрді. Ніна не сумнівалася у вірності цього чоловіка, до того ж його власна безпека залежала від його розсудливості.

Дівчині знадобилося менш ніж десять хвилин, щоб дістатися до місця за отриманою від Гільбранда адресою — це була інша консервна фабрика, схожа на всі навколишні будівлі, от тільки її західний бік прикрашав стінопис. На перший погляд здавалося, що там зображено симпатичний краєвид у гирлі Стелджа: кілька рибалок закинули сіті в море, а радісні селяни спостерігають за ними в променях надвечірнього сонця. Та якщо знати, що саме шукати, на зображенні серед натовпу можна було знайти біляву дівчину; промені сонця освітлювали її профіль, створюючи навколо голови щось на кшталт німба. Санта-Аліна. Заклинателька сонця. Знак, що цей склад — прихисток для біженців.

Північні люди ніколи не шанували Святих, аж поки Аліна Старкова не знищила Зморшку. Після цього вівтарі на її честь зводили в різних країнах далеко за межами Равки. Фієрданська влада докладала неабияких зусиль, щоб знищити культ Сонячної Святої, називаючи його релігією чужоземного впливу, проте невеличкі осередки вірян і далі розквітали, наче садки, за якими доглядають потайки. Історії про життя Святих, їхні дива й муки стали таємним шифром серед прихильних до гришників людей. Троянда символізувала Санта-Лізабету. Сонце — Санта-Аліну. Лицар із настромленим на спис драконом міг бути Даґром Хоробрим із дитячих казок або Сан-Юрісом, котрий убив велетенську потвору, але й сам загинув від її полум’я. Навіть татуювання на передпліччях Гільбранда були чимось більшим, ніж здавалося: хитросплетіння оленячих рогів, які часто набивали собі мисливці на півночі, проте в чоловіка вони були нанесені круговими смугами й напевно слугували джерелом потужної сили — такий самий колись носила Санта-Аліна.

Ніна постукала у двері консервної фабрики, і за мить вони розчахнулися. Адрік пустив дівчину всередину, його похмуре, укрите ластовинням обличчя було бліде. Хлопець мав досить приємні риси, однак незмінно переможений вираз надавав йому схожості з розплавленою свічкою. У Ніни на очах миттю виступили сльози.

— Знаю, — похмуро озвався Адрік. — Еллінг. Якщо тебе не вб’є холод, то доб’є сморід.

— Жодна риба так не смердить. У мене аж очі печуть.

— Це луг. Цілі діжки. Схоже, замаринована в ньому риба — якийсь місцевий делікатес.

Ніна майже почула обурений протест Матаяса: «Це ж смачно. Ми їмо її з хлібом». О Святі, як вона по ньому сумувала! Біль від його відсутності здавався гаком у серці. Боляче було завжди, але в ось такі миті здавалося, наче хтось ухопився за мотузку, прив’язану до того гака, і смикає.

Ніна глибоко вдихнула. Матаяс хотів би, щоб вона зосередилася на місії.

— Вони тут?

— Тут. Але є проблема.

Дівчина подумала, що Адрік насуплений сильніше, ніж зазвичай. А це вже про щось свідчило.

Спершу Ніна побачила Леоні, яка схилилася над саморобним пакувальним столом між рядами діжок. Біля ліктя дівчини горів ліхтар, а на зазвичай радісному обличчі закляк рішучий вираз. Волосся в неї було укладене на новоземський лад, а темно-коричнева шкіра блищала від поту. На підлозі неподалік лежав розчахнутий набір: слоїки з чорнилом і кольоровими пігментами, сувої паперу й пергаменту. Та це не мало жодного сенсу. Еміграційні документи мали вже давним-давно бути готові.

Розуміння спало, коли Нінині очі підлаштувалися до напівмороку й вона побачила постаті, що зіщулилися в затінку: бородань у пальті щурячого кольору і значно старший чоловік із густою копицею сивого волосся. З-за їхніх спин визирали два маленьких хлопчики з вибалушеними й переляканими очима. Четверо біженців. А мало бути семеро.

Леоні підвела погляд на Ніну, а потім на біженців-гришників, підбадьорюючи їх сповненою тепла усмішкою.

— Вона друг. Не хвилюйтеся.

Не схоже було, що це їх переконало.

— Йорманен енд денам данне нескелле, — промовила Ніна традиційне фієрданське вітання для подорожніх. «Ласкаво просимо перечекати бурю». Воно не надто пасувало до ситуації, та нічого кращого дівчині на думку не спало. Схоже, чоловіки після цих слів розслабилися, проте діти досі мали нажаханий вигляд.

— Ґраннем енд керйенніґ ґранте ют онтер келгольм, — відповів за традицією старший чоловік. «Я дякую тобі й несу до твого дому тільки вдячність».

Ніна сподівалася, що це неправда. Равці не потрібна була вдячність — Равка потребувала більше гришників. Вона потребувала солдатів. А що з цими новобранцями зробить Зоя, дівчина могла лише уявляти.

— Де інші троє? — запитала Ніна в Адріка.

— Вони не зустрілися з куратором.

— Їх схопили?

— Напевно.

— А може, вони просто передумали, — втрутилася Леоні, відкорковуючи пляшечку з чимось синім. На неї завжди можна було розраховувати, якщо йшлося про щасливе завершення справи — байдуже, якою неймовірною вона здавалася. — Непросто покинути все, що любиш.

— Це якщо все, що ти любиш, не смердить рибою й розпачем, — буркнув Адрік.

— Еміграційні папери? — поцікавилася Ніна, звертаючись до Леоні якомога люб’язніше.

— Я роблю все можливе, — озвалася дівчина. — Ти казала, що жінки не подорожують самотою, тож я внесла їх у документи родинами, а тепер нам бракує двох дружин і доньки.

Нічого доброго. А надто якщо доками тиняються калфіски. Проте Леоні була однією з найталановитіших Творчинь, котрих Ніні доводилося зустрічати.

Кілька останніх років фієрданський уряд ретельніше оберігав кордони й заборонив подорожі своїм громадянам. Влада пильнувала, щоб гриші не намагалися втекти, та водночас докладала зусиль, щоб зменшити кількість людей, котрі вирушали Справжнім морем до Новозем’я в пошуках ліпшої роботи й теплішого клімату, людей, готових до чудесної зустрічі з новим світом, у якому можна жити, не боячись війни. Чимало равканців учиняли так само.

Особливо фієрданські чиновники не хотіли давати дозволу на еміграцію міцним чоловікам і майбутнім солдатам, тож про підробляння необхідних документів годі було й думати. Саме тому Леоні тут. Вона була не пересічна фальсифікаторка, а Творчиня, здатна змусити чорнило й папір взаємодіяти на молекулярному