Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

що в нас живе довше й міцніше, ніж материнська любов, за непереборною потребою чинити зло, коли тільки можемо, за нашою дикою нелюдяністю?

— Земля як земля, люди як люди, скрізь однакові,— обережно промовив Мула Ібрагім, боязко поглядаючи на похмурого Шех-агу і всміхненого Османа Вука.

— І земля не така, як інші, і люди не такі, як інші. Злидні та й годі. Чи ви звернули увагу на те, як звуться наші села? Скажи-но їм, Османе!

— Злосілля, Болото, Чорний Вир, Спалене, Глід, Голодне, Вовча Тічка, Вовкодави, Вовче, Тернище, Жалюгідне, Смердюки, Гадюче, Стражденне…

— Ось маєте! Кругом жах, убогість, голод, недоля. А люди? Гидко навіть казати. А чому так? Не знаю. Може, тому, що ми від природи лихі, бог нас так покарав? Чи тому, що злигодні безперестанно гнітять нас — і ми боїмося голосного сміху, боїмося розсердити ворожі сили, які оточують нас? Тож хіба дивно, що ми хитруємо, ховаємося, брешемо, думаємо тільки про сьогоднішній день і тільки про себе, своє щастя вбачаємо в чужому нещасті. Нема в нас гордості, мужності. Б'ють нас, а ми за це ще й вдячні.

Мулу Ібрагіма заливав піт, він боявся могутнього Шех-аги, а ще більше тих, кому його слова будуть не до вподоби, тож намагався бодай відмежуватися:

— Не треба все бачити в чорному кольорі, Шех-аго.

— І я так кажу, Муло Ібрагіме, кривлю душею і перед собою, і перед іншими. Але іноді, щоправда, не дуже часто, коли мені остогидне ота брехня, кажу правду. Чорно довкола, Муло Ібрагіме, у важкий час ми живемо, не живемо — животіємо, нидіємо. Утіха тільки в тому, що той, хто житиме після нас, зазнає ще гіршого лиха і називатиме наші дні благословенними.

Це були найпохмуріші слова, які я будь-коли чув, і вони падали в душу важко, як загробний спів. Може, тому, що Шех-ага говорив їх без запалу, спокійно й упевнено, сміливо і все-таки безпорадно. Звичайно, не все, що він каже, правда, але найбільшою правдою є його сум.

Я не міг не запитати його, на великий жах Мули Ібрагіма:

— Невже всі ми лихі, Шех-аго?

— Усі. Хто більше, хто менше. Але всі.

— Селяни із Жупчі, ти чув про них, не лихі. Вояки з-під Хотина не лихі. Ми, Шех-аго, без провини нещасні.

Але в ньому, видно, погас вогонь і зникла потреба говорити. Він глянув похмуро на мене і вийшов. Я провів його на вулицю і сказав, що хотів би ще порозмовляти з ним. Його слова пекли мою душу, наче жарини.

Ні, втомлено промовив він, розмовляти більше не будемо. Якщо це мене цікавить заради самої цікавості, то й говорити не варто. А якщо мене щось болить, то навіщо мені чужа думка? Він не дбає й про своє, а тим більше про чужу людину і часто каже таке, чого й не думає або думає тільки сьогодні, а завтра забуде. Зрештою, навіщо це мені?

— Може, донести хочеш? — люб'язно вищирився страшний Осман Вук.

Вилаяв мене і Мула Ібрагім: чого я встряваю в непевну розмову? Легко Шех-азі Сочеві — він багатий, дуже багатий, усіх визначних чиновників тримає в кулаці позичками й хабарями, і всі вони вдають, ніби не знають, що говорить Шех-ага. А хто ми? Нещасні писарі, босота. Хай хто-небудь трохи сильніше чхне — то й здмухне нас, наче пилинку. І сильніші люди падають, а малі — ті щезають, як мильні бульбашки. І не наша справа питати, чому Шех-ага так говорить. Його клопіт зовсім інший, а наш — аби не потонути в цьому життєвому вирі. Тому завжди май розум у голові!

Знав я це віддавна, чув у конторі, на вулиці, серед ринку: май розум у голові! Наче закон над законами, наче найпевніший захист перед незчисленними небезпеками. Що б ти не робив, не казав, не думав, куди б ти не дивився: май розум у голові!

Бійся всього, не будь самим собою!

Я не міг погодитися на таку безнадію; існує ж, мабуть, і якась інша можливість для людей, крім страху, але я запам'ятав це напучення, цей спільно вистражданий досвід, який споганював усе життя.

Гаразд, послухаюся: май розум у голові, Ахмете Шáбо! Хоч би для того, щоб не отруїли мені мого шлюбного життя.

***

Якось пополудні я пішов на ринок купити подарунок Тияні. Мула Ібрагім застеріг мене без будь-якої потреби, щоб я не призвичаював дружину до дорогих подарунків. Це добра звичка, якщо вона розумна, приносить радість і підтримує любов. Але якщо вона нерозумна, то розвине в жінці жадібність, а для мене стане тягарем. Нічого дорогого! Тільки щось дешеве й гарне, наприклад, квітку, або корисне — тапці, коли старі порвалися, хустку, якщо не має в чому вийти на люди, а найцінніше — це гарне слово.

— А я хотів купити їй намисто з золотих дукатів.

— Та ти що! Це не уважність, а дурість.

Я всміхнувся:

— Радо б учинив ту дурість, коли б не мусив жити на свої двадцять п'ять грошів цілий рік. Звідки в мене такі кошти, щоб купувати золоте намисто!

— Я не знаю. Твоїй дружині виплатили її частину спадщини.

— Дістала таку мізерію, що й сором згадувати.

— Чого ж ти погодився?

— А що мені до того?

— Ех, важко дружині з тобою, і важко буде дітям, які народяться.

— Кожен народжується на світ із своєю долею.

— Так кажуть усі шалапути.

Не знаю, чи я шалапут, чи просто задоволений несподіваним щастям після собачого життя на війні, але я не образився на Мулу Ібрагіма за те слово, бо знаю, що цей дивний чоловік бажає мені добра, і, веселий, пішов у золотарський ряд купити якусь дрібницю — срібний перстень, дешевий пояс або ланцюжок, щоб виявити своє добре ставлення, а до того додам ще квітку й гарне слово.

Я уявляв, як зрадіє Тияна, коли повернуся додому.

Зупинився я перед крамницею Махмута Неретляка: за брудним склом висіло кілька разків намиста та інший дріб'язок.

Я не знав, що Махмут Неретляк знову відкрив майстерню. Коли я ще ходив до школи, він виготовляв тут фальшиві мідні гроші й пускав їх за справжні. За це, коли дізналися, побили його киями й вислали з Сараєва. Десять років провів він у вигнанні, десь на Сході, і тільки цієї весни повернувся назад і знову засів у цій самій крамниці.

Крізь вікно його не було видно. Але із задньої кімнатки чулися голоси — грубий, з покашлюванням, Махмутів і тонкі дитячі. Може, вчив їх,