Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

то чого? Щось ніби знайоме. Боже мій, та це ж арабська мова, перекручена, спотворена, засмічена турецькими, перськими й грецькими словами, приправлена соковитими нашими лайками. Що він робить? Слухав я, сторопілий, цей неймовірний суржик, цю нічию старчачу мову, яка могла тільки посвідчити про далекі шляхи, що ними пройшов цей вигнанець, і про його незчисленні заняття, але дітям вона багато користі не дасть. Тільки наробить плутанину в їхніх малих невинних голівках-гарбузиках.

І доки я вагався, чи покликати його, чи піти геть, він звільнив од мук і себе, і мене, і дітей, випустивши їх на волю з темниці свого незнання та їхньої нетямущості. Вийшли вони ошелешені, спотикаючись під тягарем нісенітниці, яка скаламутила їхній мозок.

— Вони, мабуть, думають, що або самі дурні, або наука дуже важка, — промовив я весело, дивлячись їм услід.

— Справедливо і те, і те, — поважно відповів Махмут.

Я розсміявся:

— Чув, як ти їх вчиш!

— А що в цьому смішного?

— Ти ж сам не знаєш арабської мови.

— Звичайно, не знаю. Звідки я її маю знати?

— То навіщо це робиш?

Він витягнув перед собою руки, пальці в нього тремтіли.

— Своїм ремеслом займатися більше не можу, а іншого нічого не вмію. Перепродую оці брязкальця та вчу дітей. Я мало знаю, вони мало платять, і ніхто ні перед ким не в боргу. Що втрачають? Нічого. Навчаться в медресі[7] кому буде треба. А я з цього живу.

— А коли довідаються, що не знаєш? Такого довго приховувати не можна.

Він стенув плечима: знайдеться щось інше. Як фальшиві мідяки.

Дивився я на його пооране зморшками обличчя волоцюги, у хитрі й водночас невинні очі вигадливого шахрая, і мене мимиволі розбирав сміх. У дитинстві нашу уяву збуджували його фальшиві мідяки, важкі удари, яких він немало дістав, вигнання в далекі невідомі краї, а тепер ось переді мною тремтять його руки, які кували срібну філігрань і виготовляли фальшиві монети. Життя поламало його, хвороба вицідила здоров'я з нього, а жити все-таки треба.

— Я тобі допоможу, — сказав я, не роздумуючи. — Знаю трохи арабську мову.

Махмут нахмурився:

— Знайди собі інших дітей. Навіщо забирати в мене?

— Допоможу тобі задарма.

Він здивувався, не знаючи, сумніватися в моїй щирості чи жаліти мене:

— Слухай, чоловіче, якщо ти нічого поганого не замишляєш, то ти не зовсім при своєму розумі.

— Нехай я й нерозумний, але я нічого не приховую. І мені буде користь. Повторю те, що вчив колись.

— А якщо я тобі набрехав про хворобу, якщо я так заробляю собі на горілку?

— Байдуже. Шкоди з цього не буде нікому.

Він, проте, не здавався:

— А навіщо ти підслуховував?

— Випадково. Я хотів купити дружині якусь дрібничку.

— 3 оцих брязкалець? Бачиш, а я й не пропоную, відвик. Ось вибирай.

І він тремтячими пальцями діставав і показував недорогі прикраси.

— Хочеш це?.. А за навчання, якщо ти серйозно, я тобі платитиму — так, аби не задурно. Якщо ці діти не прийдуть, а може статися, що не прийдуть, то знайду інших, тепер це буде легко, ми могли б привести й справжніх учнів, з медреси, тільки ця кімната мала… Візьми оцей пояс і ланцюжок, а якщо не сподобається дружині, знайдемо щось інше... Від завтра й почнеш? Зрештою, коли хочеш і в яку пору хочеш, мені все одно. А якщо пожартував, то не приходь — та й годі… За прикраси плати зараз, а то передумаєш і не прийдеш.

Усе було смішне: і ця його плутана мова, і обережність, і підозра, і здивування з того, що я запропонував йому допомогу, і надія на те, що заясніло перед ним, і сумнів, що, може, цей дурний чоловік раптом стямиться. Міг подумати, і що я дурний, і що добрий, і що хочу посміятися з нього, і що підстроюю якусь каверзу, але вирішив у всьому покластися на бога, бо нічого не втрачав, якщо й передумаю. Залишиться з тим, із чим був.

Наступного дня я навчав дітей справжньої арабської мови, втішаючи їх, що теперішня їхня темрява почне поволі перетворюватися в світло. Вони дивилися на мене з недовір'ям, а Махмут сидів коло нас і то кивав, то хитав головою, як справжній мудрий учитель, схвалюючи мої знання й осуджуючи дитяче неуцтво, хоча сам знав не більше за них. І не дивувався, що я цим займаюся, не згадував більше й про плату: мою дурість сприйняв як річ, яка стосується лише мене, і не хотів напрошуватися з тим, чого я не вимагав. Він узяв на себе турботу скликати дітей, розпалювати жаровню в кімнатці, коли було холодно, одержувати плату за навчання, хвалити мою велику вченість скрізь, де тільки міг, а на мене полишив другорядну частину справи — проводити заняття.

Він пив, справді, пив добряче, це не була брехня, але по ньому цього було майже не помітно. Був тільки приємно збуджений і в такому гарному настрої, що я найбільше любив, коли він був під чаркою. Тоді й руки в нього менше тремтіли, і я пересвідчувався, що це таки від пиятики, а не від хвороби. Після занять він водив мене в Ідризову кав'ярню, щоб за мою працю почастувати мене кавою, а себе — горілкою.

— Це мій учений, — гордо казав він.

Цю незвичну для себе роботу Махмут вигадав не тільки заради того, щоб мати сякий-такий заробіток. Здається мені, що тут більше важив його потяг до незвичайного.

Він розповідав із захопленням і заздрістю про жінку з якогось провінційного містечка, яка, народившись без рук, плела та виконувала різну роботу ногами, а родичі показували її на ярмарках і тим заробили багато грошей. Або про купця Хасана, який привіз із Єгипту двох дивовижних баранів і на них збив собі маєток, бо кожен хотів побачити це диво.

Усе звичайне здавалося йому нудним, не гідним людської уваги. Тому що воно дрібне й нецікаве, тому що довго триває, тому що не залишає людині вільного часу. А навіщо йому був той вільний час, я ніяк не міг збагнути.

Може, й я для нього був схожий на жінку, яка пряде вовну ногами, чи на страуса з далеких країв?

Сміючись, я сказав йому це. Він образився.

— Як ти можеш таке говорити! Хто кого просив: я тебе чи ти мене? Ти ж казав: це мені буде корисно, повторю, що вчив. І я вволив твоє прохання, допоміг тобі, дав приміщення, дав дітей. Що ж тут дивного, що незвичайного? Може, скажеш, що