Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

краєся, моє сер­це чує, що все про­па­ло, не­ма мо­го си­ноч­ка зо­ло­то­го, не­ма, не­ма!..

Герман ба­чив, що з жін­кою ні­що го­во­ри­ти, бо й так до ла­ду з нею не до­го­во­риш­ся. Він ки­нув­ся чим бор­ше на­ка­за­ти віз­ни­ко­ві, щоб зби­рав­ся в до­ро­гу, зап­ря­гав ко­ні. То­ді до Дро­го­би­ча не бу­ло ще за­ліз­ни­ці. Хо­тя­чи їха­ти до Льво­ва, тре­ба бу­ло во­зом їха­ти до Стрия, бо аж від­там іш­ла за­ліз­ни­ця до Льво­ва.

Проходячи че­рез ве­ли­кий по­кій, Гер­ман зир­нув на­бік і по­ба­чив Ле­она, кот­рий усе ще си­дів на кріс­лі, мов на тер­ню, чув роз­мо­ву, пе­ре­ри­ва­ну наг­ли­ми ви­бу­ха­ми пла­чу або хли­пан­ня, але все ще не знав, що та­ке ста­ло­ся з йо­го «су­сі­да­ми» і що во­но зна­читься. Гер­ман аж те­пер при­га­дав со­бі Ле­она, про кот­ро­го за кри­ком жін­ки та влас­ним не­щас­тям зов­сім був по­за­був.

- А, ко­ха­ний су­сі­до,- ска­зав він, збли­жа­ючись до Ле­она,- да­руй­те, але не­щас­тя…

- Боже, що з ва­ми ста­ло­ся? - скрик­нув Ле­он.- Ви блі­ді як по­лот­но, дри­жи­те, ва­ша жін­ка пла­че, що се та­ке?

- Ех, і не пи­тай­те,- ска­зав сти­ха Гер­ман,- не­щас­тя, мов грім з яс­но­го не­ба, спа­ло на наш дім, і то так нес­по­ді­ва­но, що я ще й до­сі не знаю, чи то все мі­ні сниться, чи дій­сна прав­да.

- Але ка­жіть же, бо­же мій,- і не­ма ні­якої ра­ди?..

- Яка на те ра­да! Хто воск­ре­сить мерт­во­го!.. Про­па­ло, про­па­ло моє щас­тя, моя на­дія!

- Мертвого?

- О, так! Мій син, мій Гот­ліб, не жиє вже!

- Готліб! Що ви ка­же­те? Чи се мо­же бу­ти?

- Пише зі Льво­ва йо­го прин­ци­пал, що про­пав десь. Кілька днів не мож бу­ло від­шу­ка­ти й най­мен­шо­го слі­ду, аж вкін­ці по­лі­ція най­шла йо­го одіж в кор­чах на Пел­чинській го­рі.

- А ті­ло?

- Ні, ті­ла не най­де­но.

- Ах, то, мо­же, ще він жиє!

- Тяжко, ко­ха­ний су­сі­до! Я й сам так ду­мав зра­зу. Але да­лі, роз­ва­жив­ши йо­го ха­рак­тер і все… все… я стра­тив на­дію! Ні, не ба­чи­ти вже ме­ні йо­го, не ба­чи­ти!..

Аж те­пер, ко­ли Гер­ман улег­шив своє сер­це тим опо­ві­дан­ням, з йо­го очей по­тек­ли сльози. Він хоть і знав, що син йо­го був зіп­су­тий і на­пів­бе­зум­ний, все-та­ки знав та­кож, що се йо­го єди­ний син, на­слід­ник йо­го маєтку. А ще са­ме ни­нішнього дня Ле­он вко­ли­сав був йо­го сер­це та­ки­ми со­лод­ки­ми на­ді­ями. Він по­чи­нав уже ду­ма­ти, що хоть і сам Гот­ліб не поп­ра­виться, то, мо­же, гар­на, ро­зум­на жін­ка, Фан­ні, зу­міє бо­дай здер­жу­ва­ти йо­го прим­хи, взви­чаїти йо­го по­во­лі до спо­кій­но­го ро­зум­но­го жит­тя. А те­пер на­раз усе пирс­ло, мов булька на во­ді. Пос­лід­ні ни­точ­ки лю­бо­ві віт­ців­сь­кої і сильні ни­ті са­мо­любст­ва в йо­го сер­ці за­бо­лі­ли на­раз - і він зап­ла­кав.

Ле­он ки­нув­ся по­ті­ша­ти йо­го.

- Ах, ко­ха­ний су­сі­до, не плач­те! - го­во­рив він.- Я знаю на­пев­но, що ваш Гот­ліб жи­вий, що ще бу­де­те ма­ти з нього по­ті­ху. Лиш не дай­те­ся під­то­чу­ва­ти ту­зі. Твер­дос­ті, від­ва­ги! Нам, лю­дям сильним, ка­пі­та­ліс­там, сто­ячим на­пе­ре­ді сво­го ча­су, тре­ба все бу­ти твер­ди­ми і нез­ру­ши­ми­ми!

Герман хи­тав го­ло­вою на то­ту бе­сі­ду.

- Що ме­ні з то­го? - від­ка­зав він сум­но.- По­що ме­ні те­пер си­ли, ка­пі­та­лу, ко­ли не­ма ко­му ним ко­рис­ту­ва­ти­ся. А я - за­с­та­рий уже!..

- Ні, не тратьте на­дії, не тратьте на­дії! - вго­во­рю­вав Ле­он.- Лиш швид­ко їдьте до Льво­ва,- я вам ру­чу, що вам уда­сться йо­го від­шу­ка­ти.

- О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! - скрик­нув Гер­ман.- Прав­да ва­ша, поїду, му­шу від­най­ти йо­го, жи­во­го чи вмер­ло­го!

- Ні, не вмер­ло­го, а жи­во­го,- під­хо­пив Ле­он.- І вже не ли­шай­те йо­го там, у то­го яко­гось куп­ця, а при­во­зіть сю­да, всім нам на вті­ху, на ра­дість! Так, ко­ха­ний су­сі­до, так!..

В тій хви­лі ство­ри­ли­ся две­рі зо спальні і до по­кою ввій­шла Риф­ка, ще зап­ла­ка­на і вся чер­во­на, мов грань. Її товс­те, ши­ро­ке ли­це спа­лах­ну­ло гні­вом, ко­ли по­ба­чи­ла Ле­она. І Ле­он со­бі ж по­чув­ся якось не в своїй та­ріл­ці, ко­ли по­ба­чив Гер­ма­ни­ху, ви­со­ку, товс­ту і гріз­ну, як жи­ва ка­ра бо­жа. Але, кри­ючи своє за­мі­шан­ня, він в пе­ре­сад­ній чем­нос­ті пі­д­біг до неї, вкло­нив­ся, про­тяг­нув ли­це для ви­ра­жен­ня смут­ку і вже от­во­рив ус­та, щоб за­го­во­ри­ти, ко­ли Гер­ма­ни­ха, згірд­но ог­ля­нув­ши йо­го від стіп до го­ло­ви, ко­рот­ко, але го­лос­но спи­та­ла:

- А ти чо ту хо­чеш, за­во­ло­ко?

Леон став ні в дві ні в три на та­ке при­ві­тан­ня. Да­лі на ли­ці йо­го по­яви­ла­ся хо­лод­на, си­лу­ва­на ус­міш­ка, і, ще раз кла­ня­ючись, він за­чав:

- Справді, лас­ка­ва па­ні, ду­же ме­ні жаль, що я в та­ку нев­лас­ти­ву по­ру…

- Але я пи­таю, чо­го ту пот­ре­буєш? - крик­ну­ла Риф­ка і гля­ну­ла на нього з та­ким гні­вом і по­гор­дою, що Ле­оно­ві аж страш­но зро­би­ло­ся, і він ми­мо­во­лі мот­нув­ся взад.

- Але ж пе­реп­ра­шаю,- ска­зав він, ще не тра­тя­чи від­ва­ги,- ми ту от з ва­шим му­жем, а моїм до­ро­гим то­ва­ри­шем, ук­ла­да­ли пла­ни,- ах, які хо­ро­ші пла­ни, о на­шій бу­ду­щи­ні, і я ві­рю твер­до, що бог нам до­по­мо­же діж­да­ти ще їх справд­жен­ня!

- Вам? Бог до­по­мо­же? Лю­доїди якісь, дво­душ­ни­ки! - вор­ко­ті­ла Риф­ка, а да­лі, не­мов біс­ну­ва­та, пі­дой­ми­ла за­тис­ну­ті ку­ла­ки вго­ру і ки­ну­лась на пе­ре­пуд­же­но­го Ле­она.

- Не пі­деш ти ми з до­му, ду­шо­гу­бе! - кри­ча­ла во­на.- Ти ще смієш роз­ди­ра­ти моє сер­це, го­во­ри­ти ме­ні свої дур­ни­ці, ко­ли мій син че­рез вас і ва­ші прокля­тії гро­ші зо сві­ту про­пав!.. Проч ми з ха­ти! Проч! А як ще раз по­ва­жиш­ся ту вка­за­ти­ся, то ти вид­ру ті безвс­тид­ні, га­дю­чі очі! Ро­зу­мієш?..

Леон зблід, ску­лив­ся під гра­дом тих слів і, не зво­дя­чи очей з гріз­ної про­яви, взад­гузь сту­пав ід две­рям.

- Але ж, жін­ко, Риф­ко,- вмі­шав­ся Гер­ман,- що то­бі ста­ло­ся? За що об­ра­жаєш на­шо­го доб­ро­го су­сі­да? А чень во­но ще все не так, чень наш Гот­ліб жиє, і все те, о чім ми го­во­ри­ли, мо­же спов­ни­ти­ся?

Герман на­ді­яв­ся тим по­ті­ши­ти Риф­ку; по­ка­за­лось, що тільки дуж­че роз­лю­тив її на бід­но­го Ле­она.

- А хоть би й так бу­ло,- крик­ну­ла во­на,- то я во­лю де­сять раз по­ба­чи­ти йо­го мерт­вим, ніж ба­чи­ти отсього по­га­ни­на своїм сва­том! Ні, ні­ко­ли, до­ки я жию, ні­ко­ли то­го не бу­де!

Оба муж­чи­ни ста­ли хви­лю мов за­де­ре­ві­лі, не зна­ючи, що ста­ло­ся Риф­ці і від­ки взя­лась у неї та­ка встек­ла злість на