Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

Ле­она. А ко­ли Риф­ка не пе­рес­та­ва­ла кри­ча­ти, ки­да­ти­ся і про­го­ню­ва­ти Ле­она з сво­го до­му, той, ску­лив­ши­ся і на­тис­нув­ши ци­лін­дер на го­ло­ву, ви­ле­тів з не­гос­тин­них по­коїв на под­вір’я, на ву­ли­цю і, не об­зи­ра­ючись, дри­жа­чи весь з нес­по­ді­ва­но­го зру­шен­ня, пі­шов до міс­та.

- Боже, то­та жін­ка справ­ді зду­рі­ла! - вор­ко­тів він.- І во­на ма­ла бу­ти свек­ру­хою моєї Фан­ні? Та­ же во­на, га­ди­на со­ро­ка­та, заїла б її за один день! Щас­тя моє, що так ста­ло­ся, що то­го… їх си­на десь вир­ва­ло! Тьфу, не хо­чу ма­ти з ни­ми ні­яко­го ді­ла!..

Так Ле­он вор­ко­тів і спльову­вав до­ро­гою. Йо­му аж те­пер ста­ло ро­зум­но, чо­му про­чі ба­га­чі уни­ка­ють Гер­ма­на, не­ра­до бу­ва­ють в йо­го до­мі, і, крім тор­го­вих та гро­шо­вих, не ма­ють з ним ні­яких зно­син. Але все-та­ки прик­ро бу­ло Ле­оно­ві, що так ста­ло­ся; жаль йо­му бу­ло тих блис­ку­чих на­дій і пла­нів, кот­ри­ми не­дав­но й сам упи­вав­ся. Та тільки ж го­ло­ва йо­го плід­на бу­ла на та­кі пла­ни, а ко­ли роз­пав­ся один, він не дов­го жа­лу­вав за ним, але швид­ко ха­пав­ся дру­го­го. І те­пер він жи­во по­ки­нув не­дав­ні мрії і ста­рав­ся вжи­ти­ся в то­ту дум­ку, що «пра­цю­ва­ти» йо­му на­да­лі не у спіл­ці з Гер­ма­ном, але са­мо­му, без Гер­ма­на або й про­тив Гер­ма­на. «Про­тив! А! - ду­мав він.- До то­го, пев­но, не­за­дов­го вси­лує мя й сам Гер­ман, бу­де те­пер ста­рав­ся ще більше шко­ди­ти ме­ні».

Леон і сам не знав, для чо­го се ви­да­лось йо­му ко­неч­ним, щоб Гер­ман те­пер му­сив во­ро­гу­ва­ти з ним. Він і сам пе­ред со­бою не був би од­вер­то приз­нав­ся до то­го, що пе­ре­ки­дає на Гер­ма­на свою дум­ку, що в сер­ці йо­го за­ки­пає якась ди­ка неп­ри­язнь до Гер­ма­на за об­ра­зу, діз­на­ну в йо­го до­мі, за оба­лен­ня йо­го блис­ку­чих пла­нів. Ле­он і сам со­бі не приз­на­вав­ся, що се він імен­но рад би був те­пер шко­ди­ти Гер­ма­но­ві, по­ка­за­ти йо­му свою си­лу, «нав­чи­ти йо­го ро­зу­му». Він не вхо­див в при­чи­ни, але вду­му­вав­ся тільки в са­му бо­ро­ть­бу, ста­рав­ся на­пе­ред предс­та­ви­ти со­бі її ти­сяч­ні слу­чай­нос­ті, під­хо­ди, нев­да­чі, щоб зав­ча­су про­тив них за­без­пе­чи­ти­ся, щоб Гер­ма­но­ві впо­пе­рек до­ро­ги на­вес­ти як мож бі­ль­ше за­вад і не­ко­рис­них обс­та­вин. І в мі­ру то­го як хід йо­го ста­вав­ся по­вільні­ший, він чим­раз глиб­ше за­топ­лю­вав­ся в свої дум­ки, чим­раз тяж­чі нев­да­чі і стра­ти на­во­див на Гер­ма­на, упо­ко­рю­вав то­го товс­тенько­го, спо­кій­но­го, мов му­ром об­ве­де­но­го, ба­га­ча, на­во­див на нього три­во­гу, аж вкін­ці - пе­ред са­мим вхо­дом до до­му - оба­лив йо­го зов­сім і враз з йо­го ска­же­ною жін­кою виг­нав з пос­ліднього за­кут­ка, з до­му на бо­рис­лавськім трак­ті.

- А, так вам тре­ба! - шеп­нув він, не­мов ра­ду­ючись їх роз­пу­ці.- Аби-сь зна­ла, ча­рів­ни­це, як ме­ні вид­ря­пу­ва­ти очі!

В той са­мий час, ко­ли Ле­он, за­топ­ле­ний в своїх мрі­ях, ра­ду­вав­ся з ціл­ко­ви­то­го упад­ку до­му Гольдкре­ме­рів і за­би­рав­ся до об­ра­хо­ву­ван­ня ко­рис­тей, які спа­дуть на нього з тої ве­ли­кої по­бі­ди, Гер­ман сам в ка­ре­ті вих­ром ім­чав ули­ця­ми Дро­го­би­ча на стрий­ський тракт. Він був іще зов­сім блі­дий ли­цем, хви­ля від хви­лі по­чу­вав який­сь хо­лод за спи­ною і лег­ку дрож в ті­лі, а в го­ло­ві йо­го дум­ки му­ти­лись і пе­ре­вер­та­лись, мов во­да на мли­но­вім ко­ле­сі. Не­щас­тя впа­ло на нього так нес­по­ді­ва­но, та й ще не­щас­тя та­ке див­не та неп­рос­лі­ди­ме, що він вкін­ці по­рі­шив - не ду­ма­ти ні­чо­гі­сінько і жда­ти тер­пе­ли­во, що з то­го усього вий­де. Він пос­та­но­вив со­бі про­бу­ти кілька днів у Льво­ві і ужи­ти всіх мож­ли­вих спо­со­бів, що­би ви­най­ти си­на і ви­яс­ни­ти всю спра­ву, чо­му і ку­ди вів про­пав. За кілька днів він му­сив їха­ти до Від­ня, ку­ди йо­го один тор­го­вий при­ятель те­лег­ра­мом заз­вав для за­ла­год­жен­ня важ­но­го ді­ла, ти­ка­ючо­го на­ф­то­во­го про­мис­лу в Бо­рис­ла­ві. Ко­ли б, от­же, в тих кількох ди­ях не уда­лось йо­му у Льво­ві до­би­ти­ся сво­го, то він рі­шив ли­ши­ти спра­ву в ру­ках по­лі­ції, а сам та­ки їха­ти до Від­ня. Прав­да, жін­ка не ка­за­ла йо­му вер­та­ти без си­на, жи­во­го чи мерт­во­го,- а о їзді до Від­ня в «наф­то­вих» ді­лах во­на й чу­ти не хо­ті­ла,- але що жін­ка ро­зу­міє! Або ж то во­на знає, що Гер­ман хоть бу­де сам у Льво­ві, а Гот­лі­ба мо­же й не від­шу­ка­ти, а гро­ші і без нього своє зроб­лять, ко­ли ще мож­на що-не­будь зро­би­ти. А в Від­ні йо­му бу­ти кон­че тре­ба, там ді­ло без нього не пі­де. Та­ке роз­ду­му­вав Гер­ман, ко­тя­чись у ка­риті бист­ро гос­тин­цем до Стрия. Хви­ляс­та під­гірська око­ли­ця пе­ре­су­ва­лась пе­ред ним, не ли­ша­ючи в ду­ші йо­го ні­яко­го слі­ду. Він ждав не­тер­пе­ли­во, ко­ли пе­ред ним за­бі­лі­ються ве­жі Стрия; йо­го ну­ди­ли без­ко­неч­ні ря­ди бе­різ та ря­бин, по­сад­же­ні по обох бо­ках гос­тин­ця; він звільна по­чав ус­по­ко­юва­ти­ся, хи­та­ти­ся від од­ної стін­ки ка­ри­ти до дру­гої, а вкін­ці, при­ляг­ши ли­цем до по­душ­ки, зас­нув.

По виїзді Гер­ма­на Риф­ка ки­ну­ла­ся знов на со­фу, хли­па­ючи та вти­ра­ючи сльози, і кілько ра­зів ки­ну­ла очи­ма на не­щас­не письмо зо Льво­ва, тілько ра­зів сльози на­но­во по­чи­на­ли плис­ти з її очей. Сльози ла­го­ди­ли її жаль, роз­ли­ва­ли вся­кі дум­ки, во­на да­ва­ла уно­си­тись їм, мов ти­хим хви­лям, не ду­ма­ючи, ку­ди во­ни не­суть її. Хли­па­ючи та об­ти­ра­ючи сльози, во­на за­бу­лась зов­сім, за­бу­ва­ла на­віть про Гот­лі­ба, про лист, про свое го­ре і чу­ла тільки пли­ву­чі хо­лод­ні­ючі сльози.

Де ді­лись ті ча­си, ко­ли Риф­ка бу­ла бід­ною, ро­бу­чою дів­чи­ною? Де ді­лась то­го­час­на Риф­ка, про­вор­на, працьови­та, жар­тів­ли­ва і вдо­во­ле­на тим, що ма­ла? Ті ча­си і то­та Риф­ка зги­ну­ли безс­лід­но, за­тер­ли­ся на­віть в за­мо­ро­че­ній пам’яті те­пе­рішньої Риф­ки!..

Двадцять літ ми­ну­ло, ко­ли во­на, здо­ро­ва, креп­ка, ро­бу­ча дів­чи­на, од­но­го хо­ро­шо­го ве­чо­ра стрі­ну­лась слу­чай­но на ули­ці з бід­ним ли­ба­ком - Гер­ма­ном Гольдкре­ме­ром. Во­ни роз­го­во­ри­ли­ся, поз­на­ко­ми­лись. Гер­ман то­ді по­чи­нав не­пев­ним ще кро­ком іти до ба­гатст­ва; він мав зо­бов’язан­ня при лі­ве­рун­ку до ці­сарсько­го де­по, і вже близько бу­ло йо­му все стра­ти­ти, бо не ста­ло йо­му гро­шей, щоб до­вер­ши­ти все, до чо­го був зо­бов’язав­ся. По­чув­ши, що Риф­ка має зло­же­них тро­хи гро­шей на ві­но, він сквап­но оже­нив­ся з нею, під­ря­ту­вав тим ві­ном своє ді­ло і до­бив­ся ве­ли­ких зис­ків. Щас­тя ус­міх­ну­лось йо­му і від­то­ді вже йо­го не по­ки­да­ло. Ба­гатст­во пли­ло до йо­го рук, і чим більше наг­ро­мад­жу­ва­лось, тим мен­ше бу­ли стра­ти, тим пев­ні­ші зис­ки. Гер­ман увесь від­дав­ся тій по­го­ні за ба­гатст­вом; Рифка те­пер для нього ста­ла п’ятим ко­ле­сом у во­зі; він рід­ко бу­вав до­ма, а як ко­ли й за­вер­нув, то уни­кав її чим да­лі, то більше. І не­да­рем­но. Риф­ка змі­ни­лась за ті лі­та ду­же, і змі­ни­лась не на ко­ристь со­бі, хоть, пев­но, без