Чарльз Діккенс - Різдвяна пісня, Чарльз Діккенс

сидів за книжкою, а зневірено крокував із кута в куток. Скрудж глянув на Привида і, ледь похитавши головою, із тривожним очікуванням глянув на двері.

Вони прочинилися, і маленька дівчинка, на кілька років молодша від хлопчика, вбігла в кімнату. Кинувшись хлопчикові на шию, вона поцілувала його, називаючи своїм любим братиком.

- Я приїхала за тобою, любий братику! - говорила крихітка, захоплено сплескуючи тоненькими рученятами і перегинаючись ледь не навпіл від радісного сміху.- Ти поїдеш зі мною додому! Додому! Додому!

- Додому, маленька Фен? - перепитав хлопчик.

- Звісно! - вигукнуло дитя, сяючи від щастя.- Додому! Назовсім! Назавжди! Батько став дуже добрий, зовсім не такий, як колись, і вдома тепер, як у раю. Учора ввечері, коли я лягала спати, він раптом заговорив зі мною так ласкаво, що я не побоялася і попросила його ще раз, щоб він дозволив тобі повернутися додому. І раптом він сказав: «Гаразд, нехай приїде»,- і послав мене за тобою. І тепер ти будеш справжнім дорослим чоловіком,- продовжувала крихітка, дивлячись на хлопчика широко розкритими очима,- і ніколи більше не повернешся сюди. Ми будемо разом усе Різдво, і як же ми будемо веселитися!

- Ти стала такою дорослою, моя маленька Фен! - вигукнув хлопчик.

Дівчинка знову засміялася, заплескала в долоньки і хотіла погладити хлопчика по голові, але не дотягнулася і, заливаючись сміхом, стала на пальчики й обхопила його за шию. Потім, сповнена дитячого нетерпіння, потягнула його до дверей, і він охоче пішов за нею.

І тут почувся чийсь грізний голос:

- Несіть униз скриньку учня Скруджа! - І сам шкільний учитель власною персоною з’явився в кімнаті. Він глянув на учня Скруджа люто-поблажливим поглядом і потиснув йому руку, через що той геть розгубився; а відтак повів обох дітей у парадну вітальню, більше схожу на обмерзлий колодязь. Тут, залубенівши від холоду, висіли на стінах географічні карти, а на вікнах стояли земний і небесний глобуси. Діставши графин дуже легенького вина і шматок дуже важкого пирога, він запропонував дітям поласувати цими делікатесами, а худому слузі велів винести поштареві склянку «того самого», але він відповів, що дякує хазяїнові, але якщо «те саме» й справді те, чим його вже раз пригощали, то краще не треба. Тим часом скриньку юного Скруджа вже підняли на дах поштової карети, і діти, не гаючи ані секунди, попрощалися з учителем, сіли в екіпаж і весело рушили. Швидко замигтіли спиці коліс, збиваючи сніг із темного листя вічнозелених гілок.

- Тендітне створіння! - сказав Привид.- Здавалося, найлегший подув вітерця може її погубити. Але в неї було велике серце.

- О так! - закричав Скрудж.- Ти маєш рацію, Привиде, і не мені це заперечувати. Боже борони!

- Вона померла вже заміжньою жінкою,- мовив Привид.- І здається, в неї залишилися діти.

- Один син,- поправив Скрудж.

- Справді,- сказав Дух.- Твій небіж.

Скруджеві стало трохи не по собі, і він буркнув:

- Так.

Щойно вони покинули школу, і ось уже стояли на людній вулиці, а повз них снували тіні перехожих, і тіні візків і карет котились мимо, прокладаючи собі дорогу в юрбі. Словом, вони опинилися в гущі гомінкої міської товкотнечі. Святково прикрашені вітрини магазинів не залишали сумнівів у тому, що знову настало Різдво. Але цього разу був уже вечір, і на вулицях горіли ліхтарі.

Привид зупинився біля дверей якоїсь крамниці й запитав Скруджа, чи впізнає він цей будинок.

- Іще б пак! - вигукнув Скрудж.- Адже мене колись віддали сюди на навчання!

Вони увійшли. І побачили старого джентльмена в перуці, який сидів за настільки високою конторкою, що якби вона була бодай іще на два дюйми вищою, його голова вперлася б у стелю. Неймовірно схвильований Скрудж вигукнув:

- Та це ж старий Феззівіґ! Помилуй, Господи! Він знову живий!

Старий Феззівіґ відклав перо і глянув на годинник, стрілки якого показували сьому пополудні. Із задоволеним виглядом він потер руки, осмикнув жилетку на кругленькому черевці, розсміявся так, що затрясся весь, від чобіт до брів, і закричав приємним, густим, веселим, зичним басом:

- Гей, ви! Ебенезере! Діку!

І двійник Скруджа, який став уже дорослим молодиком, стрімко вбіг у кімнату в супроводі іншого учня.

- Таж це Дік Вілкінз! - сказав Скрудж, звертаючись до Привида.- Звичайно, він! Ясна річ! Бідолаха Дік! Він так любив мене.

- Ха-ха, хлопці - сказав Феззівіґ,- кидайте роботу! Адже нині Святвечір, Діку! Завтра Різдво, Ебенезере! Зачиняйте віконниці! - вигукнув він, ляскаючи в долоні.- Швиденько!

Бачили б ви, як вони взялися до справи! Раз - і вони вже вискочили на вулицю з віконницями в руках; два-три - поставили віконниці на місце; чотири-п’ять-шість - засунули й закріпили болти; і перш ніж ви б устигли полічити до дванадцяти, вже влетіли назад, дихаючи, як рисаки-переможці.

- Ого-го! - закричав старий Феззівіґ, з неабиякою моторністю вистрибуючи з-за конторки.- Несіть усе геть, хлопці! Розчистіть-но побільше місця. Ворушися, Діку! Веселіше, Ебенезере!

Несіть усе геть! Цікаво, чого б вони, з благословення старого, не віднесли. За мить усе було готово. Що лише можна було винести, щезло з очей, немов його ніколи й не було; підлогу підмели й помили, лампи оправили, в камін підкинули дров, і магазин перетворився на теплий, затишний, чистий, яскраво освітлений бальний зал, якого лише можна побажати для танців у зимовий вечір.

Прийшов скрипаль із нотною папкою, став за височенну конторку, як за дириґентський пульт, і видав такий звук, ніби забурчало в п’ятдесяти животах водночас. Прийшла місіс Феззівіґ - суцільна добродушна посмішка. Прийшли три міс Феззівіґ - квітучі й чарівні. Прийшли слідом за ними шість юних залицяльників із розбитими серцями. Прийшли всі хлопці й дівчата, що працюють у магазині. Прийшла служниця зі своїм кузеном булочником. Прийшла куховарка з молочарем, другом свого брата. Прийшов хлопчина-підмайстер із крамниці навпроти, щодо якого існувала підозра, нібито хазяїн морить його голодом. Хлопчик весь час намагався сховатися за дівчисько-служницю із сусіднього будинку, про яку достеменно було відомо, що господиня дере її за вуха. Словом, прийшли всі, один за одним,- хто соромливо,