Антуан де Сент Екзюпері - Маленький принц, Антуан де Сент Екзюпері

єдиного ліхтаря на Південному полюсі - лише цим двом жилося легко й безтурботно: вони працювали двічі на рік.

XVII

 

 

Коли хочеться сказати щось дотепне, трапляється, іноді трошки й прибрешеш. Розповідаючи про ліхтарників, я не дуже дотримувався правди. Боюся, що в тих, хто не знає нашої планети, від цього може скластися про неї хибна думка. Люди займають на Землі дуже мало місця. Якщо б два мільярди її мешканців зійшлися й стали тісно один біля одного, як на мітингу, то вони легко вмістилися б на площі двадцять миль завдовжки і двадцять завширшки. Все людство можна було б звалити в купу на найменшому острівці у Тихому океані.

Дорослі, певна річ, вам не повірять. Вони думають, що займають багато місця. Їм, мов тим баобабам, здається, ніби вони великі й поважні. А ви порадьте їм підрахувати. Вони страшенно люблять цифри, і їм це сподобається. Ви ж не гайте часу на цю нудну роботу. Це ні до чого. Ви й так мені вірите.

Отже, опинившись на Землі, маленький принц неабияк здивувався, не побачивши жодної живої душі. Він уже злякався, що помилково потрапив на якусь іншу планету, коли це в піску ворухнулося якесь кільце такого кольору, наче місяць.

- Добрий вечір,- сказав про всяк випадок маленький принц.

- Добрий вечір,- відповіла змія.

- На яку це планету я потрапив? - запитав маленький принц.

- На Землю,- відказала змія.- В Африку.

- А-а!.. Виходить, на Землі нікого нема?

- Це пустеля. В пустелях ніхто не живе. Земля велика,- мовила змія.

Маленький принц сів на камінь і звів очі до неба.

- От цікаво - навіщо зірки світяться,- мовив він.- Певно, для того, щоб кожен зміг колись відшукати свою зірку. Дивись, он моя планета - вона якраз над нами... Але як до неї далеко!

- Гарна планета,- озвалася змія.- А чого ти завітав сюди?

- Я посварився з однією квіткою,- зітхнув маленький принц.

- Он воно що,- сказала змія.

І вони обоє замовкли.

- А де ж люди? - нарешті знову озвався маленький принц.- У пустелі трохи самотньо...

- Серед людей теж самотньо,- мовила змія.

Маленький принц пильно подивився на неї.

- Дивна ти істота,- сказав він.- Тонша, ніж палець...

- Зате сили в мене більше, ніж у пальці короля,- зауважила змія.



 

Маленький принц усміхнувся.

- Не така ти вже й сильна... У тебе навіть лап немає... Ти не можеш мандрувати.

- Я можу занести тебе далі, ніж будь-який корабель,- сказала змія.

І обвила навколо кісточки ногу маленького принца, наче золотий браслет.

- Торкнувшись будь-кого, я повертаю його землі, з якої він вийшов,- додала ще вона.- Але ти невинний і прибув із зірки...

Маленький принц нічого не відповів.

- Мені шкода тебе, ти такий тендітний на цій кам’яній Землі. Я можу тобі допомогти, якщо ти дуже шкодуєш за своєю планетою. Я можу...

- О! Я чудово зрозумів,- озвався маленький принц,- але чого ти весь час говориш загадками?

- Я розв’язую всі загадки,- відповіла змія.

І вони обоє замовкли.

 

XVIII

 



 

Маленький принц перейшов пустелю і нікого не зустрів, лише одну квітку. Маленьку непримітну квітку з трьома пелюстками.

- Добридень,- сказав маленький принц.

- Добридень,- відповіла квітка.

- А де люди? - чемно спитав маленький принц.

Одного разу квітка бачила, як повз неї пройшов караван.

- Люди? Їх, здається, всього шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років тому. Але хто знає, де їх тепер шукати. Їх жене вітром. У них немає коріння, це дуже незручно.

- Прощай,- мовив маленький принц.

- Прощай,- відказала квітка.

 

XIX

 

 

Маленький принц зійшов на високу гору. Єдині гори, які він доти бачив, були три вулкани, що сягали йому до колін. Згаслий вулкан правив йому за табурет. Отож маленький принц подумав: «З такої високої гори я зразу побачу всю планету і всіх людей...» Але він побачив лише гострі шпилі скель.

- Добридень,- сказав він про всяк випадок.

- Добридень... добридень... добридень...- відгукнулася луна.

- Хто ви? - спитав маленький принц.

- Хто ви... хто ви... хто ви...- відповіла луна.



 

- Будьте моїми друзями,- сказав він,- я сам-самісінький.

- Сам-самісінький... сам-самісінький... сам-самісінький...- відповіла луна.

«Яка дивна планета! - подумав тоді маленький принц.- Зовсім суха, уся в гострих шпичках і солона. А людям бракує уяви. Вони тільки повторюють те, що їм кажуть... Квітка, яка була у мене дома, завжди озивалася перша».

 

XX

 

 

Після довгих блукань, подолавши піски, скелі і сніги, маленький принц нарешті знайшов дорогу. А всі дороги ведуть до людей.

- Добридень,- сказав він.

Перед ним був сад, повний квітучих троянд.

- Добридень,- відповіли троянди.

Маленький принц подивився на них. Усі вони були схожі на його квітку.



 

- Хто ви? - вражений, спитав він.

- Ми - троянди,- відказали квіти.

- Он як!..- мовив маленький принц.

І відчув себе дуже нещасним. Його квітка розповідала йому, що вона одна така на всьому світі. А ось тут буяло п’ять тисяч таких самих квіток, в одному тільки саду!

Їй було б дуже прикро, якби вона побачила