Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

же він помічник партизанських розвідників, коли вранці боїться вийти на берег Прип'яті?

— Юрку! Почекай! — почувся раптом позаду Лесин голос. — Чого так поспішаєш?

Хлопець озирнувся. Стежкою, збиваючи росу з розквітлих ромашок, бігла Леся у своєму вилинялому голубому платтячку з короткими рукавами. На заспаному личку тривога і неспокій.

— Почекай, разом підемо трусити твої ятери. Тепер завжди разом будемо ходити!

Юрко зрадів, йому було приємно, що дівчина підхопилася з ліжка й побігла за ним на берег Прип'яті. Отже, боїться за нього, хоче захистити від небезпеки. Значить, він їй не байдужий.

Обличчя хлопця проміниться щасливою усмішкою. Пощастило йому, що з ним подружила така гарна дівчина.

Леся ж тим часом запитала з тривогою в голосі:

— Навіщо ти взяв пістолет? Юрко вирішив признатися.

— Хлопці нахваляються вбити. Петро погрожує, обіцяє зі світу звести… І справді можуть убити і вкинути ракам на снідання. От я й взяв пістолет, щоб їх полякати. Ятери ж бо треба трусити, коменданту потрібна риба.

Поволі вийшли на сонний берег, повитий густим туманом. З білої імли виступали густі очерети, стояли зеленою стіною і поволі колихали чорними султанами. Кошлатим громаддям постали кущі верболозу. І здавалось, що за кожним кущем, за кожним стовбуром причаїлася небезпека.

— Чого вони до тебе причепилися, ті хлопці, ЩО ти їм зробив лихого?

— Дібровне! Скрипаль розповів, як я там «хоробро» воював. І вартових приголомшив, і фашистів з льоху вивів — врятував від розстрілу. От і лютують люди, вважають мене зрадником. — Юрко важко зітхнув. — Правду ж нікому не скажеш! Дивишся і мовчиш, робиш вигляд, ніби ти й справді німецький прислужник! От і боюся. Тут на березі пустка. Вдарять по голові, за ноги — і в Прип'ять!

— Тепер разом будемо трусити ятери, — впевнено промовила Леся. — Одному справді небезпечно. Давай мені пістолет і можеш бути спокійним.

Хлопець недовірливо посміхнувся:

— І що ти будеш робити з ним? Хіба ти вмієш стріляти?

— Трохи вмію, — сказала Леся, — я все ж таки дочка червоного командира. Прикордонника. А на заставі й кухар — снайпер!

Несподівано з куща випурхнула велика птаха, прохурчала крилами над головами і каменем впала на верхів'я верби.

— Сова! — пояснив Юрко. — Полювала, а тепер полетіла в своє дупло. Там на вербі її домівка. Я не раз бачив!

— Злякалася! — прошепотіла Леся і з острахом поглянула на густі зарості очерету, на круглі, як тарелі, кущі верболозу. — Тут і справді страшно! Давай хутчій пістолет і труси свої ятери!

Юрко віддав, пожартувавши:

— Тільки ж дивися ненароком у мене не стрельни. — І далі серйозніше додав: — Побачиш хлопців — стріляй у повітря, наполохай, щоб лиха не наробити. І не бійся, тебе ніхто чіпати не буде.

Юрко забрів у Прип'ять і став вибирати рибу. Скоро набралася повна корзина. Подивився на Лесю. Вона прихилилася до верби і сховала пістолет за спину, щоб нікому не кинулося в очі.

«Справді, — подумав Юрко, — удвох краще ходити. Спокійніше. І ніхто не підійде непомітно. Тільки треба брати з собою ще й маленький пістолет, бо як-не-як, а Леся дівчина, і мало надії, що зуміє відлякати нападників».

Найбільший гнів у Юрка викликала поведінка Солодовника, бо це ж він підмовив хлопців. Підло й нечесно з боку Петра.

Юрко поставив корзину з рибою на траву, витрусив з ятерів водорості, склав ятери, щоб віднести на подвір'я, просушити, а де треба, то й підремонтувати.

У водоростях незграбно вовтузилося кілька раків. Вони злякано повзали по піску, не знаючи, як врятуватися від небезпеки. Раки були великі, аж чорні, із здоровенними клешнями. Юрко повкидав їх у річку.

— Лесю, — озвався до дівчини. — Я візьму ятери, а ти бери кошик з рибою. Не важко тобі буде?

Дівчина підняла кошик і знову поставила його на місце.

— Ні, не важко, але давай трохи побудемо на березі, поговоримо, бо ти все бігаєш, кудись зникаєш, рідко тебе й дома побачиш.

Юрко сів на стовбур поваленої верби, здивовано зиркнув на Лесю. Вона сіла поруч, запитала:

— Юрку, чому ти так змінився за останній час?

— Як це змінився? — знизав плечима хлопець.

— А так, що нервуєш, переживаєш, став сам не свій. І хвилини не можеш усидіти на місці — ніби чогось боїшся. Може, щось трапилося? То ти скажи, бо я теж починаю хвилюватися.

— Я й сам не знаю, що зі мною почало діятися, — несподівано для самого себе признався хлопець. — У мене вселився страх! Я почав боятися…

— Кого? Хлопців? Маєра?

— Не знаю, — відказав Юрко. — З'явився якийсь неспокій, непевність. Таке враження, ніби в мені щось тріснуло, надломилося, і я ніяк не можу прийти до тями.

— І давно це з тобою?

— Як розстріляли комсомольців та родини підпільників. Я ж був присутній на тому розстрілі, бачив, як гнали фашисти до могили жінок з малими дітьми, як убивали людей… Часто мені сняться розстріляні. І Люда Щербань, моя однокласниця, сниться. Ніби прийде до нас у хату, стане біля порога і дивиться на мене. Дивиться і мовчить. А в погляді — докір. І здається мені, ніби я в чомусь винен. А може, й винен!

— Це вже ти, Юрку, зайве на себе говориш, — заперечила Леся, — В чому ж твоя вина? Ти ж нікого не видав фашистам?

— Таке скажеш, — злякано промовив хлопець.

— Так чого ж ти тоді переживаєш?

— Кручуся біля фашистів, — пояснив Юрко, — а люди зрадником вважають. Аж самому гидко. От повіриш, — хлопець болісно скривився, — таке враження, ніби я весь брудом вимащений. Важко мені бути фольксдойчем!

— А як треба?

— Розумію, — кивнув головою Юрко. — Все розумію, а від думок нема відбою. Ще й людське презирство мені докучає. У кожному погляді так і читаєш — зрадник!