Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

— Справді, Юрку, — погодилась дівчина, — дуже важко тобі.

Із-за Прип'яті піднялося червоно вогненне сонце. Повіяло прохолодою. Над річкою раз у раз пролітали табунці диких качок.

— Така краса, — мовила Леся. — Ніколи не чула, як дикі качки крилами повітря ріжуть. Ходімо, Юро, бо мама твоя почне турбуватися. Забалакались ми.

Коли в Берегових сіли снідати, до їх подвір'я на кованому возі під'їхав Щупак у червоних плисових штанях та синьому, дбайливо випрасуваному піджаку. Поряд з ним сидів його племінник Олексій Варивода. Недавно він повернувся з табору для військовополонених і пішов служити в поліцію.

Щупак з племінником зайшли до хати, привіталися. Староста поставив на стіл пляшку горілки, поклав пишний коровай, мовив урочисто:

— Приніс я вам радісну звістку. — Очі в нього сяяли від задоволення. — Хочеш не хочеш, Маріє, а будеш танцювати.

— Яку звістку? — захвилювалася мати: — Може, про Василя щось?

— Ні, Маріє, — посмутнів Щупак, — про Василя нічого не знаю. Тут інша новина! І не одна, а — дві! І обидві дуже важливі.

Він дістав з кишені окуляри, начепив їх на носа, поклав перед собою аркуш цупкого паперу і голосно почав читати: «Розпорядження пана гебітскомісара фон Бібраха. За врятування солдатів дивізії СС «Вікінг» мешканцю села Відрадного фольксдойчу Юргену Бергу виділено п'ять гектарів землі. Наділення земельною ділянкою доручено коменданту Штарку протягом десяти днів після одержання цього розпорядження. Наказую також виділити фольксдойчу Юргену Бергу лісоматеріал для спорудження нового будинку».

Староста підняв над головою вказівний палець, запитав матір:

— Пойняла? Маєте наділ — п'ять гектарів! Мені вже дзвонив комендант Штарк, наказав виділити поле, де захоче Юрко.

Староста витер хусткою спітніле обличчя, порадив:

— Беріть біля Шевчика. Там не земля, а масло. Або на Терешковій леваді. Тільки я раджу взяти біля Шевчика. І низина, і копанку можна викопати. Свої карасі цілий рік будуть! І садок посадите! Став, Маріє, на стіл закуску. Вип'ємо по чарці та поговоримо.

Випивши чарку горілки, староста хитро посміхнувся, по його круглому обличчю розлилася задоволена посмішка. Він уважно поглянув на матір, потім перевів погляд на Галю і мовив загадково:

— Є в мене, Маріє, ще одне діло! Таке діло, що й не вгадаєш! Дуже й дуже сурйозне.

— Яке ж? — запитала матір.

— А таке, — підморгнув Щупак, — що у вашій родині — молода княгиня Галина, а у нас молодий князь — Олексій! От ми й прийшли до вас з короваєм, хочемо посватати вашу дівицю! Поєднати князя й княгиню!

Галя, почувши таку мову, спаленіла, розгубилася і не знала, куди очі подіти. Олексій підняв голову, поглянув на дівчину, чекав, що вона скаже.

— То як? — допитувався Щупак. — Згода чи незгода?

— Гарний парубок Олексій, — відповіла мати, — ніхто про нього й слова лихого не скаже. Лише не час зараз про весілля думати.

— Чого не час? — заперечив староста. — Дівчина на порі. Чого тут довго міркувати? Олексій при службі, і йому з часом дадуть земельний наділ. Ваша земелька та Олексієва — це вже щось…

— Ні, Юхиме Мартиновичу, — рішуче відказала мати, — рано ще Галі виходити заміж!

— Ов-ва! — вигукнув Щупак. — Дівчині вісімнадцять літ, а ти — рано! Дивись, щоб не було пізно! Чи, може, ви нами гордуєте, зневажаєте наш рід?

— Не гордуємо, — відповіла мати, — тут зовсім інша причина.

— Яка така причина? — розплився у посмішці Щупак. — Чим же тобі не до вподоби мій Олексій? Хлопець хоч куди! Скоро старшим поліцаєм буде! Я в Маєра для нього посаду випрошу! Чому ж ти не хочеш з нами поріднитися?

— Так війна ж, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — про яке тут заміжжя може бути мова?

— Ну й що як війна? — стояв на своєму староста. — Життя все одно не зупиниш! Люди живуть, працюють, дітей народжують. Он вчора Марині Ігнатенковій метрику виписав. Сина народила, і його Олексієм назвала. Так що ж ти скажеш сватам?

— Що я скажу, — відповіла мати, — треба трохи зачекати. Не до весілля зараз. Олексій у поліції, щодня своїм життям важить. Що буде, як лишиться Галя з малою дитиною?

— Та воно так, — погодився староста, — тут всяке може статись. Тільки, як кажуть, вовка боятися — в ліс не ходити. І земельку треба ж комусь обробляти. Юрко ще хлоп'я! А Олексій зуміє в господарстві лад дати.

— Ні, — лагідно озвалася мати, — не будемо поспішати з весіллям. І хай Олексій не ображається, зачекаємо! Хай хоч війна закінчиться. Не буде ж вона сто років тривати? А там і про весілля подумаємо. А земельний наділ, Юхиме Мартиновичу, ми передамо вам на довічне користування. Ви наш благодійник, ви наш захисник, то вам ним і володіти.

— Що ти сказала? — прохрипів староста. — Що віддаєте мені ваш земельний наділ? Та ти, Маріє, при своєму умі?

— При своєму, Юхиме Мартиновичу, — повеселішала мати. — Віддаємо вам наділ — і все. І документом оформимо. Ви хазяїн — вам і наділ мусить належати.

Щупак підвівся з-за столу, обличчя його стало схожим на перезрілий, розм'яклий помідор. Очі блискотіли, як у божевільного, і гостра руда борода дрібно тремтіла.

— Спасибі тобі, Маріє, — розчулено прошепотів. — Спасибі. Вік житиму і пам'ятатиму доброту та щедрість твою.

Староста схвильовано зітхнув, дістав хусточку, витер обличчя.

— Збулася моя мрія! Знову я при своєму хуторі. Довго чекав я цієї миті! І дочекався! Тепер я господар! Буде в мене ставок, млинок і вишневий садок!

Щупак налив ще одну чарку горілки, обвів усіх радісним поглядом, випив, низько вклонився матері:

— Спасибі, Маріє, за твою ласку! Сьогодні поїду і відміряю наділ на тій землі, де стояв наш хутір. — І до Олексія: — Ходімо. На княгиню подивилися і на її рід роздивилися. З весіллям і справді можна трохи зачекати. Дивися, небоже, як до вподоби тобі молода — то розставляй на дівицю-куницю міцні сіті. І на бога надійся, і сам не зівай.