Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

розповість, – зробив спробу зручно влаштуватися на маленькому ослінчику. Йому кортіло підсунути стілець, але той не рухався.

– Витончені знущання, – вказав Ігор на пригвинчені до підлоги стільці. – Я свої повідбивав.

– Як? – зацікавився Микола.

– Шведи не сварилися? – перелякалася Людочка.

– Та вони до нас не заходять ніколи, – Ігор манірно махнув рукою. Тоді враз перевтілився, став більш схожим на чоловіка, посуворішав. – Я принесу один інструмент, підколупнете й видерете шурупи.

Із гучномовця знову залунали фрази. Ігор прислухався.

– Що це? – наполохався Коля.

– Вичитують прізвища, кому зайти до адміна.

– Навіщо?

– О! – вигукнув Ігор, почувши своє ім’я. – Мені треба бігти. Згодом зайду. Увечері.

– Навіщо до адміна? – Микола вийшов за новим знайомим.

Людочка до болю в голові вслухалася в слова, що линули з гучномовця. Несподівано почула своє прізвище та ім’я, а потім і чоловікове, вибігла на закриту палубу, якою тинялися чоловіки – молоді й не дуже. Мужчини активно цікавилися Людочкою. Один чорнявий, схожий на цигана молодик підійшов і запитав: «Скільки?», дивлячись, як здалося Люсі, на її живіт. Жінка подумала, що він питає про строк вагітності, й випалила з сором’язливою посмішкою: «Сім». Щоправда, вона сама не вірила, що її вагітність сягнула аж такого поважного строку. Бо живота, принаймні такого, як у звичайних вагітних жінок, у Люсі не спостерігалося. Ще як була вдома, одна знайома лікарка казала, що в Жужі чи то плід недорозвинений, чи то прес надто міцний. Люся вибрала друге, а про перше не хотіла й думати. Незнайомець здивовано обдивився жінку, обійшовши її, перепитав: «Крон чи доларів?» Зрозумівши, за кого її мають, розгублено зиркнула навколо. Любитель продажного кохання, витираючи спітнілі долоні об штани, чекав, коли «м’ясо» складе собі ціну. На щастя, жінка угледіла в одному з коридорів, що йшли від центрального холу, свого чоловіка, який розмовляв із Ігорем.

– Коля! Ігор! – намагалася перекричати гучномовець, який на цю хвилину транслював веселу музику в стилі диско.

Микола відповів дружині блискавичною усмішкою й повернувся до розмови з Ігорем, який, у свою чергу, лиш зиркнувши на співрозмовника Люсі, відразу попростував до неї.

– Наші імена оголосили, – залопотіла Жужа, вказуючи на стелю, звідки стирчав гучномовець.

– Не треба говорити з цими покидьками, – звернувся до жінки смугастоштанник і показав «фак» її смаглявому візаві. – До адміна підете після сніданку, – й подався до їдальні, підхопивши жінку під руку. Микола плентався слідом.

– А навіщо до адміна? – не вгавала Людочка.

– Перевірка. Галочку поставлять, що ви за ніч не втекли, – відповів новий знайомець. – Коротше, їжте, пийте, згодом побачимося. Придивляйся за дружиною, йолопе, – звернувся до Миколи. – Тутешня публіка подовгу без жінок. Здичавіли.

Їдальня у біженському притулку була влаштована на кшталт шведського столу – набирай скільки влізе всього, чого душа забажає.

– Смачно! – прихвалювала Люся, похрумуючи небаченим до цього делікатесом – корнфлексом[6] із молоком.

– Дуже смачно! – Коля намащував тоненьку скибку білого хліба м’яким сиром, який виколупав ножем зі щойно відкритої маленької пластикової коробочки. – Головне – стерильно!

За сніданком Коля поділився з дружиною інформацією, яку випитав у Ігоря. Для сімей цей табір-човен вважається тимчасовим пристанищем, пересильним пунктом. Постійним (якщо бодай щось може бути постійним для біженців) помешканням він є переважно для самотніх осіб чоловічої статі чи умовно чоловічої, якщо зважати на Ігоря, який ніщо інше, як гей. Рік тому юнак косив під нетрадиційного, тоді всі свято вірили, що представникам секс-меншин найшвидше дають дозвіл на проживання у Швеції. Мовляв, тут лояльно ставляться до сексуальних збочень, як то шведська сім’я або колективний шлюб, шлюби між одностатевими громадянами, скотолозтво, садо-мазо й таке інше. За цей час Ігор так увійшов у роль, що перевтілився остаточно й безповоротно. Настільки, що заробляє на своїй нетрадиційності, виходячи на нічні вулиці Стокгольма або й не сходячи з борту пришвартованого «Стокгольма».

– Сам мені про це розповів, – не приховуючи відрази, повідомив Коля. – Навіть пропонував секс за невелику платню.

– Ти далі розповідай, – Люсі не терпілося почути щось новеньке про місце їхнього теперішнього перебування. – Сподіваюся, ти відмовився від його послуг? – іронічно додала, примруживши очі.

Коля не оцінив жарту й вів далі, пхаючи до рота щораз нові й нові порції бутербродів:

– Так от, сімейні очікують щонайбільше місяць-два, далі їх перевозять до табору, більш придатного для проживання. Одиноким доводиться чекати на кращий табір до півроку.

Ігор і ще з десяток постійних мешканців самі відмовлялися від переїздів, бо інші табори надто далеко від столиці. Відмовники через власний інтерес чіплялися саме за центр, за столицю, за велелюдний та багатонаціональний Стокгольм. Раз на тиждень кожному біженцю видавалося по двадцять крон на потреби, до яких зазвичай входили цигарки та солодощі. Біженець міг розраховувати на безкоштовну медичну допомогу, як то замастити рану зеленкою та заліпити пластиром. До найнеобхіднішого належали презервативи, що у великих поліетиленових мішках виставлялися в медпункті – заходь, бери, ніхто слова не скаже. Один заточений під великий бізнес білорус торгував цими отриманими на дурняк протизаплідними засобами з-під поли в підземному переході станції метро Багармоссен. Продавав удвічі дешевше за роздрібну ціну, яку пропонували магазини, супермаркети й аптеки. Сутенери та незаможні шведи купували кондоми великими партіями й просили ще. Бізнес процвітав. Цигарки й алкоголь, які привозили новенькі реф’юджі, також «збагрювалися» у тому ж переході. Хто не мав хисту до спекуляцій, міг трохи дешевше продати привезене з дому просто тут, на човні, біженцям-дилерам.

Потихеньку Бабенки входили в суть біженської справи з усіма її підводними течіями та наріжним камінням.

Два тижні життя на плавбазі не могли принести користі вагітній жінці, яка дичавіла від клаустрофобії, викликаної близькістю темних стін. Люся у прямому й переносному значенні задихалася від нестачі повітря. Неодноразові її спроби зійти на берег і трохи погуляти наражалися на фіаско: жінці паморочилося в голові, вона втрачала рівновагу, відтак поверталася до своєї нори, вкладалася на полицю й приречено лежала, споглядаючи каюту. Жартувала, мовляв, тіло звикло до легкого покачування й не сприймає стабільну твердь. Попри це