Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

– Гельсінкі! – оголошує провідник, відчиняючи двері купе.

Огляділася… Будиночки схожі, нічого не скажеш. Але де ті автентичні строї та сивочолі усміхнені бабусі?

– Я не можу волокти цю чортову валізу, – закричала в спину Миколі.

– То давай мені, – з відстані припрошав, напружено розставивши руки, ніби хотів сказати: «Нехай я здохну під непосильною ношею, а ти йди собі, махай ручками».

– Довго ще? – питала, наближаючись до чоловіка.

– Згідно з цим папірцем, десь тут, – Коля показав рукою на річку.

– Це річка! – вклала у слова весь сарказм та іронію, на які була здатна.

Коля тицьнув їй під носа саморобну мапу, на якій хрестиком було позначено квадрат, що символізував будівлю притулку.

– То це річка? – жінка уважно вдивлялася у креслення. – Я думала, що оце широке – дорога.

– Я теж так думав.

– Той Владлен щось наплутав, трясця його матері, – Люся, генеруючи істерику, трясла папірцем і волала на всю горлянку: – Тут немає ніяких будинків… Лише кляті човни, – штовхнула ногою свій багаж.

– Човни, – приречено повторив Коля.

Жужі в голову навідався ідіотський здогад.

– Човни-притулки? – промовила, не вірячи власній інтуїції.

– Виходить, так, – Микола підхопив торбу й валізу та почовгав до двопалубного човна, що стояв на приколі метрів за сто від них.

Що ближче підходили українці, то більше зростала впевненість: оселяться вони саме на цій баржі. З відкритих ілюмінаторів лунали уривки фраз невідомими мовами, по трапу снували чорношкірі чоловіки, всміхалися широкими білозубими усмішками Людочці й Миколі, підзивали їх руками. Новоспечені біженці не наважувалися ступати на дерев’яний хиткий трап.

– А може, це якась діаспора гуляє? – Людочка звернулася до Колі, який присів на валізу навпроти човна з промовистою назвою «Стокгольм» і ще раз уважно занурився у мапу.

– Хіа, хіа! – кричали африканці, закликаючи подружжя заходити.

«Хіа» мало означати «сюди».

– Реф’юджі? – почули Бабенки знайоме слово, що в перекладі з англійської означало «біженець».

– Єс! – відповіли одночасно й уже впевнено рвонули з речами на баркас, який погойдувався на воді.

Натовп із кількох десятків людей пропхав українців коридором судна до дверей із табличкою «Адміністрація». У кімнаті за столом, хаотично закладеним паперами, сиділа неймовірно гарна жінка. Красуня з казок. Міфічна істота. Богиня. Людочка й Микола остовпіли, побачивши її. На обличчі, густо всипаному рудими великими веснянками, блищали, мов два озерця, яскраві волошково-фіолетові очі, чисті, без будь-яких цяток. На додачу до цього дива жінка небезпідставно могла хизуватися невблаганно кучерявим волоссям червонясто-рудого кольору. Адміністраторка завуркотіла й ще більше заворожила прибульців. Красуня-шведка висловлювалася повільно, використовуючи прості слова та короткі речення. Люся зрозуміла її промову від першого до останнього слова й була неабияк задоволена собою: «Ти ба, лише кілька годин за кордоном, а вже знаюся на англійській». Біженцям у по-ліційному відділку видали тимчасові посвідчення навзамін конфіскованих радянських паспортів. Рудоволоса переписала дані з посвідчень до товстого журналу, заламінувала їх, аби ті не пошкодилися, й передала власникам разом із кольоровими папірцями.

– Йо мані![2] – Простягла кожному по двадцять крон, вказала, де розписатися. – Фор вік,[3] – додала. – Рум севентін,[4] – дзенькнула в повітрі двома ключами в зв’язці. – О, тайм-тейбл![5] – згадала наостанок.

Підняла вказівний палець угору, що мало символізувати щось на кшталт: «Хвилиночку!», пошукала в паперовому мотлоху потрібний аркуш.

– Раша! – подала віддрукований російською текст.

У розкладі зазначалося, що об одинадцятій вечора відбій, а о восьмій ранку потрібно бути на ногах, якщо не бажаєш залишитися без сніданку. Інформація про дати отримання грошової допомоги завершувала скупий перелік правил внутрішнього розпорядку. Нав’ючені торбами Бабенки подалися шукати свою кімнату-каюту.

– Розклад придумали. Як у піонерському таборі, – згадала дитинство Люся й усміхнулася.

– Радше, у концтаборі, – Миколі було не до жартів, бо він уже зайшов до каюти, яка скидалася на купе поїзда.

Дві полиці – верхня та нижня, невеличкий столик на кшталт вагонних, два пригвинчених до підлоги залізних ослінчики і жодного вікна.

– Боже! – простогнала Людочка, приречено гепнувшись на нижню полицю.

– Вибач! – Коля вмостився біля дружини, обняв її за плечі, сховав обличчя у її волоссі й беззвучно заплакав. – Вибач! – повторив і з силою штовхнув ногою двері, які, зачинившись, ще кілька хвилин за інерцією гули.

У каюті стало зовсім темно, а ці двоє сиділи й не наважувалися поворухнутися…

… Зненацька в темній кімнаті заволав гучномовець: спочатку прогавкав щось англійською, тоді по черзі кількома незнайомими українцям мовами.

– Що це? – жахнулася спросоння Людочка.

Коля схопився, довго намацував вимикач. Віднайшовши, клацнув, у очі врізалось неприємне блакитне світло.

– Котра година? – мляво запитала.

– Восьма, – відповів чоловік, дивлячись на наручний годинник «Польот».

– Восьма вечора? – не розуміла Людочка.

– А біс його знає, – Коля визирнув у коридор. – Усі сновигають, – повідомив дружині й, недовго думаючи, вийшов на розвідку.

За п’ятнадцять хвилин уже запрошував до своєї оселі незнайомця. Людочка підвелася з нар, даючи місце юнакові з сережкою в носі та збіса дивною зачіскою-начісом, влаштованою зі знебарвленого волосся. Вузькі смугасті штани обтягували його тоненькі ніжки – ця річ у гардеробі хлопця прикувала увагу Люсі. Увесь інший прикид губився на фоні рейтузів.

– Салют! – пробасив тонконогий. Голос не в’язався до його зовнішнього вигляду. – Ігор! – подав дівчині вузеньку, майже жіночу долоньку.

– Люся! – відрекомендувалася вона й звернулася до чоловіка: – Зараз восьма вечора?

– Уяви собі, ранок, – Микола засміявся, за ним слідом Людочка й наостанок Ігор. – Ігор нам усе