Євген Вікторович Положій - Мері та її аеропорт

ментівських черевиків, його клієнтка, з якою він спілкувався менше ніж два тижні тому (чи три?), лежала десь з простреленою головою (її мали поховати вже?). Це майже все, як він думав, що могло пов’язувати його з убивствами, але цього було достатньо, щоб тримати його в камері. Наразі, так вважали тут, у міліції. Але що вони могли йому поставити в провину, крім візиток (чи макет у газету?), що він зробив колись за тридцять хвилин тій нещасній жінці? Якась ланка тут явно була відсутня.

Але яка? Та факт лишався фактом: у результаті нескладних, але досить дійових ментівських висновків він перетворився зі звичайного дизайнера в підозрюваного у вбивстві! Вражаюча кар’єра для понеділка.

— Цікаво, що там американці в Іраку? — Герман почув запитання крізь сон. Він роздер очі. Похитуючись, наче пританцьовуючи, біля нар стояв молодий хлопець симпатичної зовнішності, модно вдягнутий і підстрижений, якийсь ненормально акуратний для СІЗО. Він звертався до Германа.

— Американці? Американці, думаю, непогано.

— Вибач, я не помітив, що ти заснув. Багдад не взяли?

— Ні, біля Басри.

— Довго воюватимуть?

— Ні, не довго. — Герман приліг і сперся на лікоть. Усе боліло. Усе дуже боліло, навіть яйця. — У них озброєння на два покоління мінімум випереджає Саддамове.

— Суки, — сказав красунчик. — Сашко, — і простягнув долоню.

Герман із сумнівом глянув на руку. Він багато чув про те, як на «зоні» опускали тих, хто навіть випадково порозмовляв з «опущеним».

— Я теж не підтримую американську агресію, — холоднувато відповів він і руки не подав.

Красунчик розсміявся.

— Чого ти нервуєш? У нас нормальна камера. Тут сидять винні в одному — всі так чи інакше пов’язані з виїздами за кордон, вивозом проституток, або просто знайомі тих, кого вбили у понеділок. Так що розслабся, чувак, я тренер із танців, а не те, що ти подумав!

Герман дико розсміявся. На волі йому б і на думку не спало взагалі надавати якоїсь уваги сексуальній орієнтації цього типа, хоча він і не сприймав «голубих» як адекватних представників людства, не розуміючи, як вони взагалі можуть претендувати на якесь суспільне визнання. З одного боку, йому було взагалі однаково, хто з ким і яким чином трахається, нехай хоч із козлами, лише б ті не були проти і це не позначалось на козячому поголів’ї. Це приватна справа, врешті-решт, кожного козла! З іншого боку, він ніяк не міг уторопати, як уряд будь-якої країни може взагалі підтримувати тих, хто не може продовжувати свій рід виключно через свої особисті нахили. Тут було щось не те, за цим стояла якась сила, якась хитра гра, тонка пропаганда неприродних цінностей. Хтось пропагував індивідуальний вибір, який на фоні демографічної кризи і природних інстинктів людей абсолютно суперечив здоровому глузду. Як людина, щоденно пов’язана з віртуальною, маленькою, але все ж неправдою, яку звуть рекламою, Герман це відчував підшкірним жиром.

— Хіп-хоп, брейк денс. Танцгурт «Ельдорадо», ти нам логотип розробляв, пам’ятаєш? Дівчина така білява, симпатична, тоді від тебе працювала, не пам’ятаю зараз ім’я. Мері начебто?

— Мабуть. Вона не працювала, лише трохи допомагала. — Герман сів, потер очі, помацав боки. Він навіть не помітив, що задрімав. Тимур хропів поруч.

— Боляче? — поспівчував Сашко. — А мене не дуже били. Я одразу зізнався. Сказав «так, це я їх убив» і все підписав. Потім розберемось. Тим більше, що я того понеділка взагалі у Німеччині ще був.

— І що тепер?

— Нічого. Чекатимемо. Думаю, скоро всіх повипускають. Чув, що вже є основний підозрюваний.

— І за що ж він їх так?

— Ти не зрозумів. Основний підозрюваний — це не та людина, яка насправді вбила. Основний підозрюваний — це та людина, чиї особисті якості, тобто слабкий характер, невдалі знайомства, і, головне, відсутність жорсткого алібі найбільше підходящі для того, щоб навісити на неї цю гидоту. Ментам справу потрібно якнайшвидше в прокуратуру передавати. Зараз подільника йому знайдуть — і все, приїхали.

Сашко розсміявся.

— А подільник для чого? — запитав Герман.

— Не знаю. Певне, вважають, що один навряд чи п’ятьох би завалив, якщо він не Рембо, звісно. А цього, — Сашко кивнув на Тимура, — пройдисвіта звідки знаєш?

— Вчилися разом. У школі.

— А такі хіба у школах навчаються? — Сашко криво посміхнувся. — По-моєму, це для них зайве. Навіщо ж учителів мордувати, казенні гроші переводити?

Судячи з усього, у Тимура у певних колах була не найкраща репутація. Герман помітив для себе це спостереження і знову провалився у сон. Нирки боліли скажено.

У камері було не жарко, у камері було неможливо жарко. Труби, пофарбовані у класичний совковий синій колір, здавалося, зараз розплавляться. Дихати було майже нічим, просто як у забитому мішками та п’яними мужиками у незнімних три тижні шкарпетках купе потяга недалекого сполучення. Герман лежав із закритими очима. Цей запах він ненавидів, це абсолютно точно. Він думав, що, хоча надворі зараз і мерзотно, там холодно і вітер, але все ж таки є одна незрівнянна перевага над камерою. Це — свіже повітря, яким ти можеш дихати, коли заманеться. І цей ступінь свободи не вимірюється.

І ще він подумав, що якби не майонезна етикетка, від сидіння у СІЗО він небагато б (окрім нирок) взагалі й втратив. Зараз майже вечір, а на волі й досі ніхто не знає, що він тут. Більше того, навряд чи в найближчі 72 години хтось по-справжньому кинеться його розшукувати.

Сказати, що цей висновок його стурбував, було б неправильно, але, з огляду на ситуацію, Герман розумів, що такий стан справ робить його значно вразливішим за інших, таких же як і він, підозрюваних. За тих уже телефонували родичі, несли хабарі міліцейському начальству, наймали адвокатів… Його ж спокійно можна було тримати досить довго — у цьому місті в нього не було ані