Євген Вікторович Положій - Мері та її аеропорт

давнім знайомим Германа, він уже не пам’ ятав у якій, але в якійсь із шкіл вони навчались разом. Потім Тимур зник із поля зору. Коли вони через кілька років випадково зіткнулись у барі «Коламбус», виявилося, що той часто виїжджає за кордон, де працював то столяром, то муляром, то будівельником, то охоронцем, — словом, ким тільки не працював, лише б не стирчати тут. Останнього разу вони бачились років зо три тому. Виявилось, що за цей час Тимур кардинально змінив підхід до фізичної праці і, як він висловився, з експлуатованого став експлуататором. Експлуатував він власні зв’язки по всі боки майже всіх європейських кордонів з однією метою — зробити щасливими якомога більше дівчат (цитата) «шляхом їх працевлаштування шлюхами».

— Ти вважаєш, вони не знають, чим там займатимуться? Чудово знають! Повір мені! Усі жінки — бляді!

Так це чи ні, Германа, чесно кажучи, хвилювало менше за все.

— Запах? Не пам’ятаю…

— Коли я служив в армії — уявляєш, я служив в армії!

— Ти служив в армії?

— Так от, — Тимур явно завівся на довгу розмову, — коли я служив у будбаті — королівські війська! — ми працювали на будівництві. Мені подобалось бути каменярем, класти на цемент цеглини… Таке відчуття… справжності, чи як це точніше сказати… Твоя робота просто очевидна, однозначно корисна, ти щось будуєш… Коли стану стареньким, привезу онуків до цієї клятої країни, покажу, що їхній дід збудував ось цими руками!

Тимур показав йому білі рихлі долоні навіть без натяку на важкі трудодні.

Герману наче весь час хотілося по маленькому, але сама думка про це завдавала болю. Суки. Просто суки! Нирка і спина несамовито боліли.

— Германе, — продовжував свій лікбез Тимур, — ти можеш нікуди не поспішати. Це якраз те місце, де нікуди не слід поспішати. Повір мені! У тебе попереду цілих 72 години. Як мінімум.

— Тобто?

— Ти, як і всі люди, що зачинені тут, у цій камері, затриманий «до з’ясування особистості». Це у них такий прикол, у ментів. Так що 72 години гарантовано. А якщо зізнаєшся, то просидиш трохи більше, якщо пощастить, звісно, можливо, місяць або два, поки не знайдуть справжнього вбивцю. А якщо не пощастить, то хтось із нас просидить за ґратами все життя. Довічне ув’язнення гарантовано. Чотири людини плюс мент, це тобі не жарти! Те, що тебе били менти і кричали, що ти вбивця, ще нічого не означає. Тут усім так казали. Так що не переймайся, якось владнається!

— Мужики, у карти граєте? — якийсь мужик на півголови зазирнув на їхній другий поверх.

— У дурня? Чи в очко?

— Поганий жарт, Тимуре, не до місця. Скажи спасибі, що тут блатних немає.

— От за це — спасибі. Погуляли б тоді.

— Тимуре, розбишако, — мужик доброзичливо посміхався, — ти новенького не підбадьорюй сильно. А то бачиш, — він показав рукою кудись у темний кут камери, — ти Ґоґі вчора ввечері підбадьорював, а його сьогодні ледь до смерті не забили. Не навроч. — Його півголови зникло.

Герман поки мало що розумів. Він пригадував цікаву книжку, котру якось знайшов в Інтернеті. Вона називалась «Як вижити у в’язниці» і була написана киянином, майже його однолітком. Сьогодні вона б йому стала в пригоді. Корисні поради, які читати треба було уважніше: не як детектив, а як «Довідник для городника».

— Тимуре, зачекай-зачекай, — Герман спробував трохи призупинити нескінченний монолог приятеля, — зачекай. Кілька запитань, добре? По-перше, вони чудово знають, хто я, де працюю і все таке інше. Яке тут може бути «з’ясування особистості»? По-друге, чи то, скоріш, по-перше — я нікого не вбивав і жодного стосунку до цієї справи не маю, а мене, як злочинця, витягли з роботи, відбили нирки і тримають у в’язниці! По-третє, хто такий Ґоґі? І якщо він зізнався, то нас повинні всіх випустити! Я…

Тимур зареготав. У камері було нудно, тому будь-який жарт чи анекдот, навіть невдалий чи «бородатий», користувались успіхом.

— Відповідаю запитанням на запитання: ти з ментівкою давно справу мав і чи мав узагалі колись?

— Давненько. Я…

— Дві секундочки! Облиш. Часи змінились. У цьому вбивстві за ці кілька днів уже шестеро зізналося! Але, даю член на відсіч, ніхто там і близько не стояв. Тут так п…ть, що краще зізнатись, ніж потім усе життя кров’ю харкати і через трубочку мочитись. Особливо, якщо на тобі не одна справа висить. На Ґоґі, наприклад, торгівля наркотою. Дрібненька, але років на п’ять-вісім вистачить, а при бажанні і «паровозі», який слідаки навісять, — і до червонця дотягне. До часу ніхто його не чіпав, бо мало хто там ті наркотики у нього купляє, не всі ж наркомани — пропащі люди, є і досить-таки не пропащі, я тобі скажу… Отож. Але пробили куранти, і менти всіх під прапори поставили. Усіх, кого могли, хто може мати хоча б який стосунок до всіх цих справ, усіх, хто на гачку, кого, якщо не впіймають справжнього вбивцю, можна було б завести до залу суду і посадити. Розумієш, вони тут специ великі… тут київські опери приїхали, справа — на особистому контролі міністра. Так що, думаю, ще мінімум людей десять присягнуть на допитах, що це — вони, вони і ще раз вони — і ніхто інший застрелити тих п’ятьох не міг! А там — буде як буде. Впіймають — слава богу, а не впіймають — виберуть підходящих — і вперед, за орденами! Тут, звісно, на довічне тягне, але при нормальному підході до справи… Потрібні люди у нашій країні більше п’яти років у в’язницях не сидять! І то — це я ще так, по совісті накинув.

Герман мовчав. Нарешті до нього почали доходити реалії в повному обсязі. Його очі нарешті відірвались від монітора з написом «МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ» і втупились у сіру стелю камери, яка не символізувала дійсність, а була нею. Притому досить гнітючою: він перебував у СІЗО, його тіло і нирки нестерпно боліли від ударів