Барбара Космовська - Позолочена рибка

привів її до вітальні й посадив біля столу. Проте на Аліції, хоча та й сиділа зовсім поруч, зелені Робертові очі жодного разу не спинилися.

Питання дідуся й бабусі викликали б невроз у кожного, хто, як Аліція, чекав кінця офіційної частини цієї зустрічі.

Подумати лишень, дорослих цікавлять такі речі, як умови праці чи сума зароблених грошей! — роздратовано думала вона. — А дідусь узагалі перевершив себе, розпитуючи про якесь соціальне страхування! Чи сільськогосподарські машини! Та немає нуднішої теми, ніж сільськогосподарські машини й огірки! — нетерпеливилася дівчина, відчуваючи, що віднині навіть не гляне на огірковий салат.

Роберт чемно й докладно про все розповідав. Наче відмінник, котрий домагається найвищої оцінки за домашнє завдання.

Аліція перелякано помітила, що хлопцеві приємне таке зацікавлення дідуся й бабусі його канікулами. Мало того, що він напрацювався коло тих німецьких овочів, то ще й зараз говорить про них із таким піднесенням, ніби йдеться про красу Аліції, а не якісь там огірки.

— А… там були якісь дівчата? — несміливо втрутилася Аліція, хоча їй нелегко було наважитися.

— Якщо існують огірки жіночої статі, то їх було повно, але всі одного кольору, — посміхнувся Роберт, і гнів Аліції розтанув, як учорашнє морозиво.

— А на скрипці був час пограти? — дідусь повернувся до розмови, натоптуючи люльку тютюном.

— Час, може, і знайшовся б, але сили — ні, — щиро зізнався Роберт. — Зате наприкінці липня наші господарі відвезли нас до Карлсруе. На тамтешнє свято музики. Того дня вона лунала звідусіль! У великих наметах і на відкритих сценах. Більшої несподіванки від Гельмута Гаале я й не чекав. А мій друг…

Роберт глянув на присутніх і раптом засоромився.

— Ну, все було просто супер, — спробував він закінчити розмову.

— Розказуй далі! — бабуся була гарним слухачем. Навіть не доклала пирога на порожні тарілки, так їй було цікаво.

Отож тільки завдяки її наполегливості з Роберта вдалося витягнути історію про його концерт. Зрештою, він більше розповідав про свого товариша, який потайки від нього захопив на свято скрипку, а там із хитрою посмішкою вручив її Робертові.

Аліції цей товариш сподобався. Він майже примусив Роберта грати, кажучи, що від цього залежить честь усіх поляків. Роберт, звісно, не хотів виступати, але сам пан Гаале сказав йому, що це міжнародний фестиваль, тож він як поляк, повинен заграти. І гучними оплесками запросив Роберта на сцену.

Аліція все б віддала за можливість тієї миті бути в натовпі, який слухав Роберта. Хлопець поставився до свого вимушеного концерту з гумором, і почав виконувати класику в стилі хіп-хоп. Приємно було бачити, як юного скрипаля оточувало чимраз більше людей. А на закінчення пан Гаале підійшов до нього з капелюхом у руці. Це бабцю особливо зворушило.

— Порядний німець, — прошепотіла вона. — Мені він уже подобається!

Отож господар вручив Робертові капелюх, повний євро, які він зібрав під час виступу. І так гарно якось сказав, тримаючи Роберта за руку, мовляв, зараз у його житті триває час огірків, але він, Гаале, вірить, що настане час збирати інший урожай.

У бабці сльоза капнула на сирник, а дідусь, теж зворушений розповіддю, щиро, поплескав Роберта по плечу.

— Утікаєш від нас, хлопче, — похитав він задумливо головою. — Учора Німеччина, завтра школа. Дедалі менше часу проводитимеш у Крушині… Але Бог свідок, нічого іншого я не прагну. Одне мене непокоїть. Із ким я гратиму в шахи? — і затягнувся димом з люльки.

Аліція повільно йшла вздовж озера, відчуваючи за спиною Робертову присутність.

— Канікули тобі втекли, — співчутливо зітхнула вона.

Озирнулася й побачила його замислене обличчя.

— А тепер і ти втікаєш, — прошепотів він. — Коли ти їдеш?

— Мабуть, післязавтра. Мама повертається зі Швеції й напевне наполягатиме, щоб останні дні ми провели разом.

— Добре тобі, — Робертів погляд блукав стіною комишу. — На мене ніхто не чекав. Окрім твоїх дідуся й бабці, звісно, але вони теж твої.

Аліція хотіла заперечити. Сказати йому, що вони в певному розумінні, їхні спільні, проте слова Роберта дівчина чудово зрозуміла.

— І зовсім мені не добре, — знизала вона плечима. — На мене батьки справді чекають, але кожне зокрема. Мама між книжками й комп’ютером. Тато між роботою й Міс Літа. Найдужче на мене чекає Фридерик. Але він ще такий малий… Йому лише п’ять років, і в його світі все дуже просто.

Згадавши про Фридерика, Аліція посміхнулася. Вона називала його Ящіркою, бо про його існування довідалася тоді, коли тато подарував їй кулончик. Той самий, що зараз мінився на її засмаглій шиї мідним полум’ям. Крім того, Фридерик був страшенно активною дитиною, і в Міс Літа постійно виникали труднощі з пошуками його хатніх криївок, куди він ховався для забави.

— Скучила за малим? — Роберт без зусиль прочитав у її усмішці почуття до братика. — А пригадуєш, як ще зовсім недавно ти тупала ногою від самої думки про Фридерика?

— Не хочу я про це згадувати, — набурмосилася Аліція. — Я була дурна, а Ящірка насправді класний.

— Ти теж класна, — Робертова рука легенько торкнулася плеча Аліції. Дівчина глянула на нього, приємно здивована.

— …ось чому я для Класної Дівчини привіз невеличкий подарунок. За гроші з концерту купив, не ті, що за огірки! — відразу попередив він, простягаючи їй маленьку коробочку, обтягнуту білим оксамитом. Аліція відкрила її. Усередині ледь зблискував ажурний браслет.

Дівчина недовірливо дивилася на подарунок.

— Дивися, тут вигравіюваний хамелеон. Я подумав, що ящірка й хамелеон — це якась рідня. Звичайно, ти можеш його не носити, — швидко додав він, дивлячись на поблідле обличчя Аліції.

— Він чудовий, — дівчина гарячково шукала потрібні слова, але нічого відповідного не спадало на думку. — Чудовий… — знай повторювала вона, одягаючи браслета на тонкий зап’ясток.