Барбара Космовська - Позолочена рибка

розуміла, що є жіноцькі справи, яких не можна обговорювати навіть із дідусем.

— Уяви собі… Він ніс мене на руках. Таку мокру й перелякану. Спускався зі мною вниз, немовби з якимсь скарбом.

— Оце-то силач! — у голосі Аліції вчувалося захоплення. Бабуся явно не належала до тих, кого легко можна знести на руках з гори.

— Який там силач! — обурилася бабця. — Дужий був, але ніякий не силач! А крім того, — докірливо мовила вона, — він мене з тих гір не вчора ніс, а багато років тому. І ти маєш знати, що я була струнка мов тополя й легенька мов пір’їнка. Важила, як півкурчати…

— Класне порівняння, — Аліція глянула на себе. — Я за такою шкалою, мабуть, важу як ціле курча.

— Півтора, — мстиво виправила бабуся. — Ото ніс він мене й ніс, а мені хотілося, щоб ця буря ніколи не закінчилася. Нарешті ми добралися до гірської колиби…

— Ого, ти маєш, що згадати! — утішилася Аліція.

— Згадати? Ти вважаєш, що в п’ятдесят сьомому ми про таке думали? Звісно, я здивувалася, коли збагнула, що моїм рятівником був Єндрусь, син власника хатини, де ми завжди оселялися. Він був старший за мене на кілька років. І страшенний мовчун, бо щоразу, коли я намагалася з ним поговорити, він утікав до своїх овець.

— І що, так нічого й не сталося в тій колибі? Жодного поцілуночка? — Аліція вочевидь була розчарована. Любовні історії не повинні так закінчуватися!

— Поцілунок був, — бабуся аж зашарілася, згадавши те, що трапилося майже півстоліття тому, а для неї залишалося незабутнім, мов серпнева роса, яка щоранку з’являлася на луках. — Але в колибі мені довелося зняти мокре вбрання й одягнути справжні гуральські смішні штани, светр з овечої вовни. Здається, навіть якийсь кожушок… Уже не пригадую…

— Мабуть, це був спеціальний аварійний комплект, який там на тебе чекав, — Аліція усміхнулася, уявивши собі бабусю в гуральському капелюху й із топірцем-чупагою.

— Ой, погано ти вмієш слухати! — пирхнула старенька. — Я тобі серце відкриваю, а ти собі підсміховуєшся!

— Анітрохи! Я лише намагаюся уявити твою пригоду за сучасних обставин, — захищалася Аліція, сповнена побоювань, що бабця за мить забере свої таємниці вниз, і вона так ніколи нічого й не дізнається про її захоплення юним пастухом.

— Поверталися ми пізно ввечері, — продовжувала бабуся, якій, мабуть, теж кортіло розповісти про свої юні літа. — На щастя, бо моя мама вже ледь не божеволіла. А потім… — замислений погляд старенької спинився на ліщині, яка цікаво зазирала у вікно.

— Потім… — нетерпеливилася Аліція.

— Ну, що ж… Наш відпочинок закінчувався, а Єндрек мене уникав. Немовби нічого й не трапилося. А я ж добре пам’ятала його вологі темні очі. І коли він зносив мене з гір, мені здавалося, що він хотів би так зі мною йти вічно…

Аліція була іншої думки, але знала, що закохана жінка не сприйматиме жодних розумних пояснень. Тому нічого й не сказала.

— Я любила туди повертатися, до тієї пастушої колиби, — здавалося, бабусині думки витають десь далеко. — Єнджей з роками мужнів, став красенем. Високо в горах ми присягалися кохати одне одного й бути вірними до смерті. Від’їжджаючи, я плакала й чекала чергових канікул…

— Та зрештою закохалася в дідуся з низовини? — Аліція вже знала, чим закінчилася романтична історія цього кохання. Щиро кажучи, вона була вдячна бабусі за її вдалий вибір, та зараз уся її увага зосередилася на молодому гуралеві.

— Так, так! — здавалося, бабуся щойно повернулася до Крушини з далекої подорожі. — Перше кохання — як червиве яблуко. Згори таке гарне, а хробачка всередині не видко…

— То твого гураля якийсь хробачок точив-таки?

— Ну, звісно! Коли я виросла, мені було приємно на нього дивитися, але розмова якось не дуже клеїлася, — бабусин сміх бринів, наче музика.

— А дідусь?

— О, це вже інша історія. Дідусь був справжнім королевичем, хоч і йому траплялося, що злітала з нього корона.

— Але ж ти вийшла за нього заміж!

— Звичайно! Твій дідусь міг скинути королівські шати, злізти з білого коня й схопити життя за роги! Я й нині доволі щаслива королівна, — у куточках бабциних очей зблиснули сльози, але Аліція їх любила, бо за ними ховалася щира усмішка.

— Шкода, що мамі й татові не вдалося, — зітхнула вона, потупившись.

— Таки не вдалося, — зітхнула й собі бабуся. — Може, вони задовго жили в казці про принца та принцесу? Не сумуй, — старенька поплескала онуку по руці. — Колись обоє доростуть до щасливого кохання.

— Не буде жодного хепі-енду, — замогильним голосом заявила Аліція.

— Чому ти так кажеш? — здивувалася бабуся. — Твої батьки будь-якого дня можуть знайти своє щастя. А коли вони будуть щасливі, то й ти навчишся знову радіти життю.

Старенька важко підвелася. Коли спробувала випростатися, її обличчям ковзнула гримаса болю.

— Ой, нині б мій Єндрек і не глянув у мій бік, навіть коли б усі дерева з гірських вершин летіли просто на мене, — пожартувала вона.

— Бабцю, у тебе є я, — тихенько прошепотіла Аліція в бік дверей, які скрипнули, зачиняючись.

А потім їй наснився Роберт. У гуральському капелюхові, із топірцем-чупагою, на білому коні. Кінь стояв на гірській вершині й виїдав із великого кошика огірки. Роберт також витягав огірки, і вони разом їх хрумали. А світ кружляв довкола них, немов велика карусель, заповнена галасливими дітьми.

КЛАСНА ДІВЧИНА Й ХАМЕЛЕОН

Роберт поводився так, наче Аліції не було на світі. Розповідаючи про свою роботу під час канікул, хлопець дивився то на бабусю, то на дідуся. Дивився б, мабуть, і на Панну Фризуню, якби хтось