Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

… Хіба той хлопець, що мав нещастя народитися в проклятім 1922 році, — виняток? Він, Манфред Тегарт, теж такий. Їм було по одинадцять, коли Гітлер захопив владу; їм було по сімнадцять, коли Геббельс, захлинаючись, кричав у мікрофон: «Поляки напали на Німеччину! За Глейвіц вони заплатять нам ріками крові!» Тоді їх, зовсім ще хлопчиків, охрестили солдатами, одягли у новенькі мундири, дали до рук автомати і послали вбивати. А цю війну… Хіба не вони тягнуть на своїх плечах, хіба не їхні трупи гниють у степах Приазов'я, в болотах Старої Русси і Дем'янська, в пустелях Африки, в горах Югославії і Греції? І всюди їх проклинають, плюють услід, стріляють і навіть душать, як було з Куртом. Він ніколи не забуде спалених ненавистю очей тієї старої жінки, її струджених, мозолястих рук, якими вона задушила Курта Менезінгера, захищаючи свого восьмирічного онука. Її повісили, але та ненависть ще й досі пече йому груди. Батько колись казав: «Німеччина дала світові великих людей. Ми народилися із їхнього праху і повинні бути гідними їх, гідними їхньої пам'яті». А він, правду кажучи, боїться своєї пам'яті.

Ранком, коли почало світати, Манфред упізнав свого сусіда. Поруч із ним лежав його земляк і однополчанин Бруно Крафт. Запаленими очима дивився на стелю і шепотів молитви. Крафт був ревний католик. «Ти пам'ятаєш Вальтера, Манфреде, — шепотів він синіми тремтячими губами, — ми ховали його разом, разом насипали могилу і ставили березовий хрест?.. Так от тепер там ні хреста, ні могили, тільки чорна діра від фугаски. Земля не приймає таких, як ми, Манфреде». У нього починалась гарячка. Бруно помер того ж дня під вечір.

Тижнів через два після смерті Крафта Манфреда виписали із шпиталю. Головний лікар, ознайомившись із документами, порадив: «Дивись, не попадайся на очі польовій жандармерії. Тепер на фронті нема ким затикати дірок. Спробуй, може, проскочиш. Хай щастить». Йому таки пощастило. На першій же. зупинці два здоровенні жандарми зняли його з ешелону. Навіть не глянули в документи. «На ногах стоїш — злазь!» — гаркнув на нього жандарм і так штурхонув у плече, що земля захиталась перед очима. І якби не цей Репке, що невідомо звідки з'явився, на його щастя, довелося б знову повертатись на фронт. Цей уміє розмовляти з жандармами. Дві пляшки шнапсу, та й по всьому. «Життя за дві пляшки шнапсу», — Манфред усміхнувся своїм думкам і розплющив очі.

Лискуча, у рясних краплях поту голова Репке лежала на міцних волохатих руках. Єфрейтор солодко спав. З рота тоненькою цівкою звисала слина. «Фронтовик. Цьому, певно, ніколи і не снилося те, що довелося пережити мені. Всю війну отак їздить — транзитний пасажир».

Тегарт перевів погляд на Рудольфа. Той спав на лавці, згорнувшись, мов цуценя. Його пухлі губи час від часу кумедно надувались, і крізь них з шумом проривалося повітря. Вигляд-цього вояки дратував Манфреда. «А це. тотальне щеня теж у солдатики грається. Навчилося, як натискати на курок, і собі… Стріляє, сволота! Мабуть, ідейний». Манфред уже досить бачив таких воїнів третього рейху. Як барани, ідуть на забій із бундючно піднятими головами, а в головах пусто, мов у бляшанках з-під консервів.

Манфред визирнув у вікно. Світало. Ешелон спускався в долину, на дні якої, немов зуби перекинутої борони, стирчали з низького туману шпилі костьолів і кірх. Ще одна ніч лишилася позаду, і за те спасибі. Зручніше вмостившись на лаві, Манфред одразу заснув, неначе потонув у м'який чорний пух.

Тієї ночі в теплушці не спали. Заклавши за голову руки, лежав, розплющивши очі, і Грицько Шпинь. Образа, гірка й пекуча, не давала йому спокою. Ні, цей бородатий солдат ще не раз згадає його, ще не раз проклинатиме ту хвилину, коли зважився підняти на нього руку.

Проте такі думки не заспокоювали. Невилита лють клекотала в грудях. Та з часом те пекуче почуття почали підточувати хробаки страху. А може, це тільки початок? Може, попереду чекає справжнє лихо? Він таки необачно пустився у ці мандри. Та ні, все буде гаразд, йому б тільки дістатися до Мюнхена, а там з'явиться до проводу ОУН і заживе, як бог. Надрайонний провідник Леміш одного разу за чаркою розповідав батькові, як йому жилося за кордоном. А батько сидів, слухав, аж рота роззявив. Ех, батько, батько… Скільки разів Грицько казав йому: «Кидай все, пора змиватись!» Але старий і слухати не хотів, уп'явся в свою Чорну Буду і ссав, ссав, поки не луснув. А воно вже було видно по всьому — не той став німець, не та в нього сила. Вже і бургомістр накивав п'ятами із Шелепівки, і дехто з поліцаїв, хто розумніший, чкурнув, а батько все не йняв віри.

Після того як почепили партизани на дверях папірця, Грицько цілий день ходив за старим, просив, молив, благав його: «В тебе є гроші, золото, їдьмо. Невже тобі не остогидла ця пуща, оці ведмежі гаври. Там світ, Європа, культура, там з грішми можна жити як у бога за пазухою». А він своєї править: «А земля, а садиба, як я їх покину?». Дурень, хоч і сивий.

Грицько пригадав останню ніч, і серце защеміло йому незнаним раніше болем. Десь до півночі він пив з поліцаями в сільській управі реквізований самогон. Напередодні водив їх у ліс проти партизан. Німецькі карателі викликали підмогу. Гірке було похмілля — п'ятнадцять із двадцяти трьох залишилися гнити у пущі. Пили мовчки, як на поминках. Од поліцаїв він зайшов ще до Килини і десь годині о третій повертався додому, твердо вирішивши востаннє поговорити з батьком. А не схоче їхати, хай виділить йому гроші, адже у тих батькових скарбах є: його немала частка. Ішов городами повз Петришину хату і раптом почув стрілянину. Стріляли десь біля управи. Може, поліцаї? Але на те було не схоже. Занадто вже навально стукотіли автомати, а коли їх гомін покрив басовитий голос кулемета, зрозумів — партизани. Пригнувся і побіг навпрошки через городи до своєї садиби. Вскочив у садок і зупинився. У хаті світилося. Якісь постаті шугали на подвір'ї. Біля воріт хропли осідлані коні. Сховався за кущем бузини і стежив, тихенько