Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

ці роки він був для них і батьком, і матір'ю. Якби спитали, чому так одбивався від російських танків там, під Курськом, не назвав би ні фюрера, ні ідеалів націстської тисячолітньої імперії, назвав би їх, своїх сестру і малого брата. Розумів: для них повинен повернутися живий.

… Усе те почалося вдосвіта, коли Манфреда вже мали зміняти з поста. Долиною від синього лісу прокотилося важке зітхання — там прокидалася смерть. Над головою захурчали перші міни. І враз земля, де проходили окопи їхньої роти, піднялася, здибилась чорним вихором і тріснула з блискавкою і громом. Почулося несамовите виття розірваної на шматки сталі. Манфред присів і надів на голову каску. Десь зовсім поруч вибухнули снаряди. Здригнулися стіни окопу. Манфреда кинуло вбік, потім по колу, ніби він сидів у консервній бляшанці, яку несамовито крутонула чиясь могутня рука. Шматок бруствера відколовся од стіни і притис йому плечі. Сухий пісок потік тоненькими струмочками під ноги. А ще за мить вдарило над головою відчайдушним металевим сміхом і все провалилось, посунуло в морок. «Смерть! Смерть схожа тільки на смерть…» — промайнуло в свідомості Манфреда так, ніби то були вже не його власні думки, а наче думав хтось інший, що збоку спостерігав його кінець. Проте вмирати Манфредові не хотілося. Він скочив на ноги, уперся руками в бруствер і спробував було вискочити з окопу. В ту ж мить щось палюче шарпнуло його за руку і кинуло знову на дно. В гарячці нічого не зрозумів, навіть не відчув болю. Звів до неба перелякані очі і побачив на бруствері осінню квіточку на тоненькій ніжці. Вихор вибухів гнув її до землі, а вона вперто піднімалася знову, розправляючи під першим промінням сонця ніжні пелюстки. А навкруги сичала, біснувалася, гриміла, реготала смерть. Вдавлювала його в землю, труїла задушливим толовим газом.

Стрях поступово зникав. Його місце заступала холодна розсудлива мужність. Манфред відчув біль у руці. Розірвав сорочку і туго перев'язав джгутом руку вище рани. Кров зупинилася, і біль неначе вщух. Обережно виглянув з окопу: від лісу через руду, спалену сонцем долину повзли російські танки. Ховаючись за їх сталевими тілами, перебігала піхота. Манфред здивувався, що не чує ні вибухів, ні гуркоту танків. «Контузія», — майнула думка. Підняв автомат і пішов, пригинаючись, неглибокою траншеєю до своїх окопів.

Кроків за сорок побачив чиїсь жилаві, порослі рудою щетиною руки, що в останній, передкінцевій агонії вчепилися в землю. Манфред одразу впізнав їх — то були руки фельдфебеля Пруса. Сам фельдфебель лежав ниць, привалений стіною траншеї. «Мабуть, ішов перевіряти, чи не спить дозор. Служака…» Трохи далі в траншеї валялися одірвані ноги фельдфебеля, так ніби самі по собі, незалежно від тіла тікали з цього пекла. Манфред переступив через Пруса і пішов далі до окопів своєї роти. Тепер там було тихо. Тільки збита, немов віспою покльована земля зализувала рани синіми язиками толевого диму. Раптом Манфред зупинився. «Відпускний квиток. Прус поклав його в нагрудну кишеню кітеля. Він там, у нього». Кинувся назад і довго розгрібав над

Прусом крихку вологу землю. Потім, здригаючись від мерзоти, просунув здорову руку під груди фельдфебеля і повернув тіло горілиць. По широко розкритих скляних очах мерця повзали мурашки. У рот набилась земля, ніби покійник гриз її. Білий металевий ґудзик нагрудної кишені довго не піддавався — незручно було орудувати лівою рукою. Рвонув і вирвав той ґудзик з м'ясом. У кишені фельдфебеля лежав відпускний квиток і витяг з наказу, підписаного начальником штабу фронту. В обох документах мова йшла про нього — Манфреда Тегарта. Цього було досить, вникати у зміст наказу не мав часу.

Російські танки вже були зовсім близько. Ще раз поглянув у руде, спотворене смертю обличчя Пруса і побіг. Праворуч танки з червоними зірками на баштах уже прасували окопи сусідньої роти. Декілька з них горіло. Чорний, клубистий дим здіймався у синє безхмарне небо. Манфред біг траншеєю. Рука, мов пліть, теліпалась уздовж тіла. Коли пробував притискати її до грудей, біль туманив очі і бігти ставало ще важче. Не чув ні вибухів мін, ні посвисту куль і, може, саме тому не відчував страху. Все, що відбувалося на полі бою, сприймав як картини німого кінематографа. «Не вистачає тільки тапера і монотонного бренькання рояля», — майнула недоречна думка. Такі безглузді думки не раз лізли йому в голову в хвилини небезпеки.

Ускочив в окоп своєї роти і зіткнувся з Крафтом. Той схопив його за шию і притис до землі. За мить по спині залопотіли шматки розірваного міною бруствера. Крафт щось кричав йому в обличчя, розмахував руками, кудись показував пальцем, але Манфред не розумів його жестів. Схопився і побіг далі. Раптом в траншеї стало темно. Підвів очі і побачив над собою сталеве дно танка й широкі, до блиску вибілені гусениці. Земля задрижала, тріснула березова обшивка траншеї і стисла його скарлючене тіло, мов у лещатах. Страшний біль розірвав серце, сліпучою блискавкою полоснув мозок…

Що було далі, не пам'ятає. Отямився в лазареті. Навколо все біле: білі стіни, білі ковдри, люди в білих халатах. Бігають, метушаться, виносять поранених. Його поклали на носилки і винесли під холодний дощ. Запхнули в смердючий вагон і повезли. Потім перевантажили на машини і знову повезли далі. Нарешті, мокрого, задубілого, внесли в якийсь великий будинок і поклали у темній кімнаті на підлогу. Поранених було багато, кімнат не вистачало. Ліжка ще не завезли. Обладнання шпиталю десь застрягло в осінньому бездоріжжі. Манфред зрозумів це із слів товстуна, що командував санітарами. До речі, це були перші слова, які він почув після того вибуху в дозорному окопі.

В кімнаті важкий стогін. Хтось марив, одбивався од смерті і просив пощади. Хтось волав про допомогу, хтось конав у страшних муках і проклинав усе на світі, їдкий дух йодоформу, карболки і брудних бинтів не давав дихати. Покалічена рука лежала на грудях, замотана, мов дитина в пелюшки, і щоразу, коли Манфред набирав у легені повітря, біль колов у серце, наче гострий ніж. Поруч хтось стогнав, згадував то чорта, то рідну матір, що так невчасно породила його на світ. «Років на п'ять пізніше — і я не знав би цієї війни, не конав би отут на підлозі». Солдат був поранений у живіт. Санітари дивувалися, що він іще живий.