Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

в щелепу, що відлетів назад і витягся на підлозі на весь свій довжелезний зріст. Деякий час лежав нерухомо. Хтось невидимий у темряві порадив:

— Вставай, простудишся…

Шпинь схопився на рівні ноги. В руці у нього блиснуло лезо ножа. На цей раз він не поспішав нападати — весь зібрався, напружився, неначе звір перед стрибком. У горлі клекотала брутальна лайка. Рвонувся вперед. Замахнувся ножем. Здавалося, ще мить — і ніж, мов хижий пазур, уп'ється в груди бородатого. Але той встиг відхилитися, і ніж промазав. Блискавичним ударом в живіт бородань зігнув довжелезну постать Шпиня навпіл. Жорстокий удар знизу в обличчя, і, безпорадно розметавши руки, Шпинь звалився на підлогу. Хвилини дві стояла напружена тиша. І тільки тоді, коли Шпинь розплющив очі і застогнав, в теплушці загомоніли.

— Так йому й треба…

— Фашистський підбрехач…

— Цілу дорогу воду варить.

Тільки тепер Шпинь побачив мертвого гуцула і зрозумів усе.

Він сперся на руки, труснув важкою головою, звів на бородатого каламутний погляд. Одутлуваті щоки затряслися в безсилій злобі, а руді маленькі очі кидалися з боку на бік, мов зацьковані лисенята. Бородань підняв з підлоги ніж, оглянув його. На рукоятці красувалося випалене «Г. Шпинь». Солдат засунув ножа за кирзову халяву стоптаного чобота.

Десь здалеку, від голови ешелону, долітали звуки губної гармошки. Розірвана вітром мелодія веселого баварського танцю ніби глумилася над смертю чорнобрового Михайлика.

— Грай, Рудольфе. Веселіше грай! Ех, хай йому чорт, я колись танцював… — Репке звівся на п'яні ноги, хитнувся раз, другий і знову сів.

— Скажу тобі, як другові, Манфреде. Тільки-но проїдемо Штірійський перевал, нап'юсь до зелених чортів! А там… в рот не візьму.

— А я до армії і не нюхав, — промовив Рудольф.

Репке скосив на нього п'яні очі.

— Ти ще і в армії нічого не нюхав. Хіба ти знаєш, що таке війна, окопи, атаки, смерть?.. — Репке опустив на груди важку, лису, мов більярдна куля, голову. Зітхнув глибоко і рвонув комірець кітеля. — Ти грай! Грай, коли тебе просять.

— Ні, наш Руді справжній вояка, — почувся хриплуватий голос Гайнца. Він сидів у кутку і, здавалося, дрімав, розімлілий від тепла і шнапсу. — Сьогодні Рудольф відбив справжню атаку.

— Що ти верзеш? — кинув Репке.

Гайнц розплющив одне око і глянув на єфрейтора.

— А ви хіба не чули, як Руді відстрілювався? Йому, як кажуть, саме до вітру приспічило, а ті свині на нього дрючком. От він по них з автомата як шарахне… Ледве штани вдержав.

Репке затрусився від беззвучного, утробного сміху. Заколивалися під сукном мундира гладкі округлі плечі, а очі зникли зовсім, наче їх ніколи і не було на залитому салом обличчі. Рудольф теж зареготав, та одразу ж і замовк, чекаючи, чим все те для нього скінчиться. Проте Репке вже шукав пляшку.

— Ну й герой, хай йому чорт, — він налив дві чарки: одну собі, другу подав Манфредові. — Давай вип'ємо за справжніх… За тих, хто сталевою рукою всю Європу, весь світ… За нас — фронтовиків!..

Манфред узяв чарку лівою рукою, — права, замотана бинтами, лежала на грудях.

— От, Руді, вчись, — усе більше п'яніючи, патякав Репке. — Він мій земляк і друг, Манфред Тегарт. Ми з ним навіть на одній вулиці живемо. Так от, він один… Один три ворожих тапки… І тепер сам фюрер йому хрест на груди помісить.

Рудольф із заздрістю поглипуй на Teгapтa. Гайнц стомлено заплющив око. Йому остогидли п'яні теревені Репке: «Базікає, розпустив пір'я: «Ми, фронтовики», а сам ближче як за двісті кілометрів і не під'їздив до передової». Манфред пригубив чарку і поставив на стілець. Поранена рука боліла внутрішнім, глибоким болем, немов хто викручував із неї кістки. Він узяв сигарету, запалив. Репке схилився до Рудольфа і щось розповідав йому. За густою пеленою диму обидна вони здавалися плоскими, ніби нараз втратили об'ємність. Синє світло невеличкої лампочки, що блимала вгорі, забарвлювало їхні обличчя в трупні, неживі кольори. Манфред не дослухався до того, про що вони говорять. Прихилився до стінки купе. Важко опустилися стомлені повіки. Перед ним попливла синя ніч, і яскраво-жовті, ніби стиглі цитрини, зорі зависли високо в небі. Попереду — долина, нічия земля, а за нею, на узліссі — російські окопи. Там тихо. І якби не спалахи ракет та несподіване, ніби у сні, бурмотіння кулеметів, можна було б подумати, що ніякої війни нема. Але він добре знає, що то не так. Смерть десь поруч, вона причаїлася до пори, чатує на нього. Ось уже третій рік він грається з нею в піжмурки.

… В ту прозору осінню ніч якось особливо гірко було думати про зустріч із смертю. Ще звечора батальйонний писар розповів йому: «Прийшов наказ. Ранком маєш їхати. Відпустка на три місяці за героїзм під Курськом. Залізний хрест одержиш від самого фюрера. В наказі про це окремий параграф. Підвезло тобі, Манфреде…» Витяг з наказу і відпускний квиток писар віддав фельдфебелеві Прусу, проте цей рудий пес все ж послав його в нічний дозор. «Відпустка — завтра, а служба — сьогодні». Так само було і з Вальтером — пішов і не повернувся. «Одержав безстрокову», — посміхнувся Прус, розриваючи наказ про Вальтерову відпустку.

На бруствері дозорного окопу, який було винесено метрів на сто п'ятдесят вперед від основної лінії оборони, Манфред помітив квітку. Запізніла осіння квіточка коливалася на тоненькій ніжці, на самому вершечку бруствера. Може, Вальтер теж бачив її у ту свою останню хвилину. Через тиждень після його смерті Крафт привіз із Мюнхена звістку про загибель родини Вальтера під уламками Зандлінгерштрасе. Тоді Манфред довго думав про своїх, адже вони теж у Мюнхені. Марта, мабуть, уже зовсім доросла — сімнадцять років, а Віллі тільки одинадцятий. Він народився у той страшний 1933 рік. Батька забрали до концтабору. Невдовзі після того померла мати, і всі турботи про малих лягли на його плечі. Всі