Богдан Йосипович Чалий - Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

б уже, мабуть, Барвінка, Тут поліг би, напевно, хлопчинка. Та, на щастя (спасибі долі!), Він прикрився щитом з бараболі. Гей, як брязнув Будяк по щитові. Покотилась луна по діброві, трава похилилась під гаєм. Загойдалися хмари над краєм. Відступив коник Дзвоник без бою І Барвінка потяг за собою. Заховавшись в глибокім байраці, Мовив Дзвоник своєму вояці: — Чи ти здуру, чи ти з переляку Так бездумно поліз у атаку? Треба якось приспати цю силу, Потім вдарити з флангу чи з тилу! Проковтнувши з десяток сльозинок. Сумно-сумно сказав Барвінок: — Справді, конику, вийшла промашка. Як же нам врятувати Ромашку? Бо сердешна там дуже бідує! Цей напасник її замордує… Сів Барвінок на круглім пеньочку. Бачить, треба латати сорочку, Бо Будяк в поєдинку невдалім Розпоров її гострим кинджалом. подумав Барвінок Хрещатий: — Де ж я можу тут голку дістати? Дзвоник глянув і вигукнув; — Бачу Он, під кущиком, хатку їжачу. На порозі сидить їжачиха І «Марічку» мугикає стиха. А її малюки-їжачата Ждуть з роботи любимого тата. Бач, зібралися всі біля ганку! Отуди й віднеси вишиванку. Всім відомо, що ця їжачиха В цілім лісі найкраща кравчиха: Як пришиє своїми голками. Відірвати не можна й зубами. — Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я: — Не лякайтесь, людинка — не звір я. Зняв з голівки шапчину червону І відважив усім по поклону.

Обдивилась його їжачиха: — Десь набрався ти, голубе, лиха… Хтось хорошу порвав сорочину. Не журись, полатаємо, сину! Почала господиня латати. Аж з’явився й сам батько до хати. Тягне лантух великий на спині, Дав по яблуку кожній дитині. — Гість? — питає. — Це дуже приємно. І вони привіталися чемно. — Хто ж ти будеш? Тебе я не знаю. Як потрапив до нашого краю? Посідали удвох біля хати, Став Барвінок йому повідати, Де родився, як ріс на городі, Що зустрів у важкому поході, Як невдачі зазнав лихої У недавнім важкім двобої. Доки дружні точилися речі. Спав на землю тихесенький вечір, Їжачиха сорочку зашила. Потім супу з грибами зварила. І, як небо обсипали зорі. Посідали вечерять надворі. А коневі поклали отави. Найсмачнішої кінської страви. І коли уже після вечері Мати й дітки сховались за двері, Мовив хлопцеві тато їжачий; — Ти, як видно, хлопчина добрячий! Тож повір ти мені, їжакові. Ми сьогодні дамо Будякові. Ходить чутка, що цей посіпака Хоче влізти й сюди, до байрака… А пізніш, серед ночі глухої, В путь відправились наші герої. Пробирався їжак між травинок, Їхав верхи за ним Барвінок. Як до гірки підкралися близько. Хлопчик сміло гукнув: «Будячисько! Я прийшов для останнього бою. Розквитатися хочу з тобою». Будяцюга розплющив око: — Знов припхалась, мала мороко! Щось не бачу тебе, комашко, В тебе влучити навіть важко! Будякові ножі й кинджали Засвистіли вгорі, закружляли. А їжак у клубочок скрутився. Будякові до ніг підкотився І підставив голки під шаблюки (Він уміє робити ці штуки!), Їжачок підповзає все ближче. По голках його б’є Будячище. І добився, поганий, до того. Що вся зброя зламалася в нього. Тут Барвінок з єдиного маху Списом збив Будякову папаху. Потім скочив хапузі на спину. Обірвав його буйну чуприну. Той, обчухраний, дивиться бісом Він і справді зробився лисим…

Але битва точилася далі. Павуків з гамаків поскидали! І коли вже