Богдан Йосипович Чалий - Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

летить понад травами, Під вітрами легкими, ласкавими? То кружляє малесеньке Сонечко: — Гей, Барвінку! — гукає. — Гей, Дзвоничку! Я з далеких країв прилетіло, Болять крильця, болить моє тіло. Зупиніться хоча б на хвилину. На билину я сяду, спочину. Розкажу вам, чого я літаю, Розкажу вам, кого я шукаю.

Є над ставом біла хатка. Там живе мале дівчатко. Щебетливу, ніби пташка, Звуть ту дівчинку Ромашка. Русі в дівчинки косички. У косичках сині стрічки. Очі карі. Довгі вії. Все вона робити вміє: Вміє шити вишивати, І читати, і писати. Встане рано-пораненько, Одягається швиденько. Набере води з кринички — Руки вимиє і личко… Є у неї сад і квіти, Їх доглянуть — треба вміти! Я живу в саду Ромашки. Хоч маленька я комашка, Ні вночі, ні вдень не сплю, На листочках нищу тлю. Так жили ми тихо й мирно І дружили щиро й вірно. Але якось до садка Притаскало Будяка. Він гукнув: — Кінчай роботу! Я слуга Царя Осота! Царь за службу і заслуги Дав мені оці округи, Щоб отут я вкоренився, Жив собі та веселився. Отже, те, що в тебе є. Від сьогодні все моє! Забирай свої манатки І тікай з цієї хатки! Жартувати не люблю: Не втечеш — так задавлю! І тепер садок зів’яв. Замулився світлий став. Той Будяк квітує рясно. Мучить дівчинку нещасну. На будяччі павуки Почепили гамаки, Павутиння в’яжуть, кляті, У Ромашки просто в хаті І сичать: — Усе це наше! От мені Ромашка й каже; — Сонечку-комашко, Порятуй Ромашку! Крильця ж є у тебе. Піднімися в небо, Політай там вільно. Придивляйся пильно. Між доріг-стежинок Їде сам Барвінок. Під Барвінком коник Зелененький Дзвоник. Сядь біля дороги. Поклонися в ноги. Розкажи про мене. Про життя нужденне, Про важку наругу, Будяка-хапугу. Зброю хай готує. Хай мене рятує.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Гей, як свиснув Барвінок Хрещатий: — Начувайся, Будяче патлатий! Хоч у тебе й багато сили. Але ми ще сильніших били! Відпустив він повіддя шовкове —  Заблищали стальні підкови. Попід гаєм, попід горою Кінь гарячий летить стрілою. Мчиться, скаче козак на ньому, Не боїться він тучі й грому. Раптом тьохнуло серце в Барвінка; На горі бовваніє хатинка… Хоч Барвінок — козак хоробрий, Хоч вояка із нього й добрий, Але й він сполотнів від страху. Як Будячу уздрів папаху. Затряслись його ноги і руки, Як.побачив круті шаблюки. А шаблюк тих не менш як двісті! Навіть коник закляк на місці.

Але страху герой не знає. Він із ходу у двір в’їжджає. — Гей, Будяче, бридкий, патлатий. Не пишайся, ш, о ти чубатий, В мене швидко ти станеш лисим! — І штрикнув Будяцюгу списом. Захиталась руда папаха: — Ти дивися, яка комаха! Повертай та тікай до мами. Бо ти ж важиш з конем два грами.

Я намажу вам п’яти салом! — I махнув лиш одним кинджалом. Не було