Димитр Ангелів - Сміливий чунг

почав падати униз, але із спритністю маленького чін-гі швидко перевернувся в повітрі й ухопився за товщу гілку. Другий, уже старий, знесилений втомою та голодом чунг не витримав — розтулив пальці й шубовснув у воду. Змахнувши раз-другий передніми кінцівками, він зник під водою.

Тривожний писк крі-рі затих, затихло й ревіння тварин — наче їх усіх поглинули хвилі. Не чути було вже нічого, крім плеску води. Зголоднілі чунги та чін-гі обгризали кору на вітах і мовчки жували її.

В цю ніч вода почала спадати. Дощ урешті перестав лити, і, коли розвиднілось утретє, небо було ясне й чисте. Знову зійшло біле світило, обдавши ліс гарячим промінням. Від гілля на воду впали тонкі доегі тіні, що звивалися, мов переплетені тіла тсі-тсі. Від волохатих тулубів чунгів здіймалась пара.

Пома розслабила затерплі м’язи і, перевівши дух, зітхнула. Потім глянула на маленького чунга — він знову почав ссати грудь і голосно плямкав. Тільки він один не відчув страшної небезпеки, яка загрожувала загибеллю всьому лісові, а разом з ним — і чунгам. Він ще був надто малий, щоб зрозуміти все, що сталося.

Вода весь час спадала: вже показалося з-під неї нижнє гілля дерев, потім виринули й побілілі стовбури. Знову заснували на деревах важкі постаті чунгів. Почали кричати хвостаті чін-гі. Маленькі ми-ші, що сиділи, причаївшись, на самих верхівках дерев, закопошилися знову.

До вечора вода зовсім спала. І коли почало сутеніти, заспокоєні чунги заходились ламати галуззя й готувати собі лігва. Марно прислухалися вони, чи не почують реву якоїсь тварини. Ліс неприродно мовчав.

ЗЕМЛЯ КЛИЧЕ

Ліс заснув у глибокім мовчанні й прокинувся теж мовчки. Перші крики чін-гі пролунали на деревах і самітно затихли. Чунги нашорошували вуха, силкуючись вловити який-небудь звук, пильно вдивлялися крізь віти, чи не з’явиться якась тінь, але марно. Навколо було тихо, незвичайно тихо. Ця дивовижна тиша здалася їм ще небезпечнішою, ще підозріливішою, ніж коли б вони побачили навіть грау.

Буря пообривала з дерев усі плоди, і чунги зрозуміли, що мусять злізти на землю, щоб трохи підкріпитись. Та, боячись цієї мертвої тиші, ніхто з них не наважувався зстрибнути першим. Щось незбагненне породжувало в них почуття, набагато сильніше, ніж страх перед наймогутнішим і найжорстокішим хижаком. І, гнані цим почуттям страху та невідомої небезпеки, вони почали збиратися невеликими групами. Близькість інших чунгів в кожного з них ніби вселяла більшу впевненість. І вони не поспішаючи стали перелазити з гілки на гілку, підозріливо прислухаючись, уважно принюхуючись та озираючись. Їх тулуби звисали над землею, мов поприв’язувані до гілок мішки.

Першим на землю зіскочив чунг і, швидко випрямившись, притулився спиною до дерева. Очі його неспокійно забігали навколо. Слідом за ним позлазили й інші чунги. Кожен мерщій схоплювався й притулявся до якого-небудь дерева. Потім усі гуртом поміж кущами й деревами рушили вперед, напружуючи зір і слух, опустивши передні жилаві кінцівки й приготувавшись до будь-якої несподіванки.

Раптом ті, що йшли попереду, з панічним жахом шарпнулись назад і кинулися на дерева. Розкривши свої широкі, надміру випнуті вперед щелепи, вони грізно й тривожно заревли. Шерсть у них над очима настовбурчилась, в очах засвітилась дика лють.

У кущах, розпростерши руде тіло, непорушно лежав велетенський грау. Вперше грау виявляв отаку байдужість до чунгів, які зчинили над ним одчайдушний крик. Само по собі це вже здавалося досить дивним і незвичайним. Чунги вирячили на нього злякані очі й ждали, що він ось-ось підхопиться і люто заричить на них.

Але грау не ворушився, не схоплювався, не ричав. Він спокійно лежав у кущах, ліниво вишкіривши зуби і якось дивно розслабивши свої міцні, пружні м’язи. І раптом вражені чунги замовкли від несподіванки й закліпали очима: грау був мертвий!

Та хоч вони й розуміли, що грау мертвий, проте не насмілювались одразу злізти на землю — такий великий був їх страх перед цим величезним і жорстоким хижаком. Зрештою, коли у більшості з них страх трохи минув, грізно наїжачені чунги позлазили з дерев і, штовхаючи один одного, з риком рушили до кущів, де лежав грау. Один із чунгів простяг до грау свою передню кінцівку і, мов ужалений, відскочив назад. Тієї ж миті повідскакували й інші чунги. Потім вони раптом почали підстрибувати й радісно схлипувати. Це підстрибування і схлипування ніби говорило: «Гpay мертвий, грау мертвий, грау мертвий! Гpay, вишкіривши зуби, непорушно лежить у кущах! Грау вже не може вбивати! Грау більш не може нападати!» Разом з іншими заходилась підстрибувати й пома. Маленький чунг, немов м’яч, підскакував на ній.

У споконвічному лісі грау смерть одних тварин означала життя для інших. Гнів неба врятував ліс від ми-ші, але вбив грау. Чунги ніяк не могли повірити, що цей страшний, неймовірно сильний і жорстокий хижак, який не давав їм жити на землі, був мертвий! Той, хто прогнав їх з землі й примусив народжуватись і вмирати на деревах, був мертвий… Він уже не може підкрастися, зненацька напасти на них і перегризти їм горло. Безмежно здивовані й раді, вони мружили очі й кліпали віями… Ні, радіти вони не сміли. Вони лише дивувались.

Але те, що вони побачили пізніше, їх зовсім приголомшило. Земля була вкрита трупами великих, сильних і лютих звірів. Товстий мут лежав, задерши вгору ноги, зігнувши товсту шию і встромивши свій страшний ріг у землю; довжелезний тсі-тсі обвив своє лускате тіло довкола стовбура якогось дерева, звісивши вниз голову і вирячивши очі. Застрягши головою між гілками невисокого дерева, повис необачний грі. Між двома стовбурами гігантських дерев стояв, мов заснувши, величезний хо-хо. І куди б не глянули чунги, очі їх раз у раз натикалися на трупи тварин: горбатих хе-ні з вишкіреними зубами й висолопленими язиками, пістрявих дже із кучерявими гривами на безсило повислих шиях, стерв’ятників ри-мі з гострими, нашорошеними вухами…

Увесь день чунги пробули на землі — здивовані, зраділі, цікаві. Звірі нерухомо лежали попід деревами — з задраними догори