Димитр Ангелів - Сміливий чунг

гілку. Багато звіряток цим ударом було вбито, а решта повтікали. Тоді трапилось таке, чого не сподівався й сам чунг: пома схлипнула раз чи два й голосно та протяжно заревла. Вона ревла й махала на всі боки гілкою, а очі її при тому якось дивно блищали. Цей новий спосіб боротьби з ми-ші видався їй таким незвичайним і кумедним, що свідомість її відмовлялась осмислити його и зрозуміти. Адже досі жоден чунг не користувався під час оборони нічим іншим, крім своїх передніх кінцівок і пальців на них.

Але ми-ші все прибували й прибували: вслід за першою хвилею йшла друга, за другою — третя. Вони нападали на чунгів цілими хмарами тільки тому, що чунги перепиняли їм шлях. Першу хвилю ми-ші підганяла друга, другу-третя, третю четверта, і так без кінця. Перші ми-ші могли рухатися лише вперед, решта — тільки слідувати за ними. Чунг і пома зрозуміли, що цей безперервний рух звіряток ніколи не припиниться. І, побачивши, що інші чунги вже повтікали, вони покидали свої гілки і, перестрибуючи з дерева на дерево, подалися слідом за ними, знищуючи тут і там темно-сивих звіряток, які потрапляли їм на очі. Як і всі інші тварини, чунг і пома тікали до річки. Позаду лишався ліс, здіймаючи в небо голе, обгризене верховіття.

ГНІВ НЕБА

Тимчасом біле світило сховалося за густими, чорногривими хмарами. Зникла й мерехтлива синява небес. Тяжкий сморід простяг свої мертві руки й накрив ними приголомшений від жаху ліс. Все оповила зловісна темрява.

Несподівано різкий порив вітру хитнув обгризене ми-ші верховіття. Ліс злякано застогнав. Темну пелену хмар розпанахала звивиста блискавка. Важко, оглушливо вдарив грім. Нова блискавка пробігла по небу, і знову оглушливий удар грому струсонув землю й небесний простір. Охоплений жахом, ліс схилився перед гнівом неба. Суцільним потоком згори ринув дощ. Усе злилось в одне ціле: небо й ліс, грім і вода. Настала загибель для всіх.

Блискавки одна за одною розпанахували небо, і грім з пекельним гуркотом падав на ліс. Навіть хоча б одночасно заревло сто грау, то все одно не можна було б їх почути. Низько навислі хмари накидались на ліс цілими ріками води. Темно-сива хвиля ми-ші одразу припинила свій рух. Маленькі пухнасті гризуни поховались попід гілками й завмерли.

Чунг і пома нарешті зупинились. Щоб заховатися від зливи, вони злізли на найнижче гілля якогось дерева. Пома прикрила передніми кінцівками голову маленького чунга. У зляканих, потемнілих очах її і чунга ховалась покора й цілковита безпорадність перед цією страшною бурею. Шерсть на них позлипалася від дощу. Несподівано перед очима у них щось спалахнуло так яскраво, що вони на мить аж зажмурилися. Гуркіт грому примусив їх здригнутися. Зовсім близько од них велетенське дерево розчахнулося навпіл, і навколо його стовбура затремтів червоний вогник. За якусь мить він уже осяяв густу нічну темряву. Приголомшені й налякані громом, чунг і пома кинулись тікати з дерева на дерево, навмання під зливою і незабаром опинилися над самою рікою.

Через широку ріку до протилежного берега пливли великі й малі тварини. Грау і дже пливли поруч. На спині у мута сидів ри-мі. А серед цих численних втікачів, немов обгорілі пні, з-під води виринали тіла огидних кроків. Вони розтуляли щелепи, хапали першу-ліпшу жертву й тягли її на дно. Спіймана тварина зникала під водою мовчки й непомітно.

Настала чорна, Непроглядна ніч. Ніч страшенного гуркоту й невимовного жаху. Вона сховала від очей дерева і тварин. Змерзлі й занімілі від страху, чунги поприхищалися на нижнім гіллі дерев. Гнів неба виявився для них набагато сильнішим і страшнішим, ніж найжахливіший і найбільший хижак у лісі. Якщо від мута й грау можна було втекти на дерево, то від гніву неба не було порятунку, бо він падав на весь ліс і з усіх боків одразу.

Притулившись одне до одного, чунг і пома злякано прислухалися до цього страшного гуготіння ночі. Єдине, чого вони зараз прагнули, — триматись разом і ні в якім разі не кидати одне одного в цьому збожеволілому від жаху лісі… З почуттям нестямної материнської тривоги пома обняла маленького чунга і, намагаючись хоч трохи захистити його від дощу, схилилась над ним усім своїм тілом.

Коли на світанку гнів неба угамувався і вранішні сутінки розсіяли темряву ночі, чунг і пома почули під собою рев численних очманілих тварин. А коли вже цілком розвиднілось, вони побачили, що велетенські дерева наче пливли по воді. Широка ріка піднялася й залила водою весь ліс. На її блискучій поверхні погойдувались тіла утонулих тварин. Довкола, наскільки сягало око, чунг і пома бачили тільки воду й воду, що безугавно насувалася, клекотіла, піднімаючись все вище й вище, А дощ не вщухав.

Чунги забули про те, що вони, мокрі, забули, що на деревах ростуть плоди, що вже настав ранок, що гуркіт неба врешті затих. Охоплені жахом, вони дивились на повінь і вже відчували нову небезпеку. Стовбури дерев поступово зникали з очей: вони дедалі більше ховалися під водою, що весь час прибувала. Нарешті вода досягла й тих гілок, на яких вони сиділи.

Зіщулившись, тремтячи від холоду й жаху, чін-гі першими подряпались на горішнє гілля. Слідом за ними полізли й чунги. В грудях у них затрепетало незнайоме їм досі почуття тривоги: вода заливала дерева, вода затопила весь ліс, вона затопить і їх!.. І це почуття видобуло з їхнього горла цілком новий, незвичайний навіть для них самих тривожний і протяжний рев. Вони мов благали небо припинити зливу й прибування величезної маси води. Заворушилися темно-сиві ми-ші й полізли на горішнє гілля.

Друга ніч застала збентежених і тремтячих чунгів ще вище на деревах. Вода під ними невпинно прибувала. Крі-рі злітали з верховіть і з тривожним писком та зловісним карканням зникали в потемнілому небі над лісом.

На третю ніч чунги полізли ще вище. Тонкі віти не витримували їх ваги й почали згинатися під ними. Під одним чунгом обламалася гілка, і він разом з нею