Микола Васильович Білкун - Корабель з райдужними вітрилами

зачепила його ніг, просто… Він біг, тікав, а крижини одна за одною насувались на берег, ставали сторч, падали з оглушливим гуркотом, розпадалися на скалки. Жах, коли це навіть просто уявити, а він все бачив на власні очі. І ось він посковзнувся, впав, перекотився на спину, а над ним нависла крижина. Крізь неї він побачив сонце… Вона поволі, поволі нахилилася над ним і почала падати… Крижина не зачепила його, жодна скалочка не торкнулась навіть кінчика його пальця, але коли вона з гуркотом впала, він відчув, як його ноги похололи. Йому здалося, що крижина впала на ноги, він відчув її холод навіть крізь малицю, як там називають цей хутряний одяг, і унти. Він відчув холод, і це було останнє, що з тих пір відчували його ноги. Тепер, як сумно жартує Максим, їм не холодно і не спекотно, не холодно і не лоскотно.

І тут я вигукнув на все горло:

— Лурд!

Він одразу ж зрозумів мене і недовірливо заглянув у мої очі:

— Ти думаєш?

— Звичайно!

— Так. Лікар теж говорив щось подібне…

Знаєте, що я мав на увазі? Правильно! Я мав на увазі роман Еміля Золя «Лурд». Наша «русачка», Марія Семенівна, рекомендувала нам прочитати лише роман «Жерміналь», а решту його романів нам, мовляв, читати ще рано і не обов'язково. Але я прочитав не лише «Жерміналь», а ще багато його романів і зокрема «Лурд». Виявляється, Максим теж його читав. Доти, доки в нашому класі не було Максима, я вважався чемпіоном по кількості прочитаних книжок. Зараз, з тих пір, як Максим вчиться в нашому класі (хоч і не сидить за партою безпосередньо), я вже не певен, що я чемпіон. Але те, що він не читав оповідання Джека Лондона, про яке я вже говорив, дозволяє мені сподіватися, що він не обскакав мене кругом і що ми з ним ділимо перше і друге місце. Хто з нас виявиться на першому, хто на другому, покаже час.

А «дорослі» книжки я читаю ось чому. Спершу тато й мама теж не були в захопленні від того, що я читаю «дорослі» книжки, ті, які, на їхню думку і на думку Марії Семенівни, нам, дітям, читати ще рано. Але, на моє щастя, я не полінувався прочитати твір Антона Семеновича Макаренка «Книжка для батьків». А там чорним по білому сказано, що, на думку Макаренка, немає якихось особливих книжок, окремо для дітей, окремо для дорослих. Що коли хороша, цікава книжка, то вона хороша і цікава для всіх, незалежно від віку. І корисна! І ще там писалося, що Антон Семенович ніколи не забороняв своїм вихованцям читати «дорослі» книжки, що не завадило, а, навпаки, допомагало їм вирости хорошими людьми. І це місце в книзі я обвів червоним олівцем і ознайомив з ним своїх батьків. Звичайно, залучивши такого союзника, як Антон Семенович, я міг розраховувати тільки на перемогу, і тато здався майже зразу, але мама ще не здавалася. Вона почала казати, що суть не в тому, «дорослі» чи не «дорослі» книжки я читаю, а в тому, що я читаю без системи, все підряд, а робити уроки як слід мені ніколи.

В романі «Лурд» розповідається ось про що. У Франції колись знайшли якесь джерело, і духівництво, різні тамтешні попи, кюре, як їх називають у Франції, з одного боку, а лікарі, точніше б сказати, спекулянти від медицини, з другого боку, почали експлуатувати те джерело. З усієї Франції туди з'їжджалися хворі, і їм замилювали очі попи з свого боку, а лікарі з свого боку, намагаючись вицупити якнайбільше грошей. І ті, і ті доводили, що вода цього джерела допомагає при будь-якій хворобі. І дехто так вірив в чудодійність того джерела, що й справді очунював. І тоді цей випадок через газети, через радіо… Ні, ні, брешу, тоді ще не було радіо. Значить, тільки через газети про цей випадок роздзвонили на всю Францію і навіть на всю Європу. Для реклами. Щоб прочан-хворих було ще більше і ще більше зростали бариші в тих попів і в тих лікарів. І там Еміль Золя описує, як привезли одну молоду дівчину. Вона так само не могла ходити, як Максим. Ноги в неї були, і ноги неушкоджені, а ходити вона не могла. Але їй страшенно хотілося в Лурд, бо вона вірила, свято вірила в те, що як тільки вона втрапить туди, до того джерела і до тамтешньої богоматері, вона встане і піде. І справді! Вона на такому кріселку їздила, як оце Максим, а як тільки її привезли у Лурд (не на кріселку, звичайно, на поїзді), вона встала з свого кріселка, встала і пішла ногами. Пішла! І повернулась з Лурду здоровою, нормальною людиною. А попи й лікарі, звичайно, роздули цей випадок, подесятерили його. Послухати їх, так там хворі очунювали цілими ротами чи й полками. Але Золя не вигадав це, таких випадків бувало в житті чимало, і я сказав Максимові:

— Слухай, друже, коли якась нещасна релігійна фанатичка зуміла зусиллям волі подолати свою хворобу, то чому цього не можеш зробити ти? Ти — піонер, без п'яти хвилин комсомолець. Невже в тебе немає сили волі?

— Є, — відповів він.

— То в чому ж справа?

— Ти думаєш, це так просто?

— Але чому вона могла, а ти не можеш?

— Ти ж сам сказав, що вона фанатичка…

— Що ж це виходить — релігійна фанатичка могла, а свідома людина, піонер — не може?

— Вона вірила…

— Вона в бога вірила! Виходить, їй бог допоміг?

— Кириле, не мели дурниць. Тут все значно складніше. Лікар теж говорив мамі, що коли б якийсь струс, якесь особливе напруження нервової системи, то і я зміг би…

Який тобі потрібен струс? Ми всім класом тобі гарантуємо такий струс, такий струс, що…

— Кириле, тут все не так просто. Я вдячний класові в твоїй особі за задуманий вами струс, але… Ну, я ж не лікар з вищою медичною освітою, щоб все тобі достеменно пояснити, але тут треба щось таке…

— Ти