Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

Саме тоді мати сказала мені, що нітрохи не боїться за моє майбутнє: у нас добрі статки, і з кожним роком вони зростають. Поспішати мені нема чого, тим паче, що від військової служби мене, мабуть, звільнять. Я ще в школі вражав учителів своїм красномовством. Найкраще мені вивчати право, так я, не надто надриваючись, невдовзі стану великим адвокатом, а як захочу, візьмуся до політики… Вона говорила, говорила, відкриваючи мені всі свої плани. А я слухав її, невдоволений, насторожений, неуважно дивлячись у вікно.

Я вже заглядався на дівчат. Мати спостерігала за мною з боязкою поблажливістю. Згодом, живучи у твоїх родичів, я побачив, яким гріхом вважають у релігійній родині розпусту. Моя ж мати вбачала лише одну небезпеку: як би це не зашкодило моєму здоров'ю. Упевнившись, що я не зловживаю тілесними втіхами, вона дивилася крізь пальці на мої вечірні походеньки й вимагала, щоб до півночі я був удома. Ні, не бійся, я не розповідатиму про свої тодішні амурні пригоди. Я знаю, що ти вжахнешся від таких розповідей, та й залицяння мої були жалюгідні!

Але вже тоді вони обійшлися мені дорогувато і завдавали болю. Мені було прикро, що в мені самому так мало привабливого, що й молодість мені не допомагає. Але я, здається, не такий уже страшидло. Риси обличчя в мене правильні, Женев'єва — викапаний мій портрет — була колись вродливою дівчинкою. Та я належу до тієї породи людей, про яких кажуть, що вони ніколи не були молодими; уявіть собі похмурого хлопця, в якому немає і сліду бадьорості й свіжості. Самим своїм виглядом я морозив людей. І що більше я це усвідомлював, то все більше ставав штивним. Я ніколи не вмів одягатися, вибрати краватку, вив'язати її. Ніколи я не вмів забутися, пореготати, попустувати. Важко уявити, щоб мене хто затягнув до веселої компанії: я вважав, що там усім заважатиму, до того ж образливий, я не терпів ніяких насмішок. Зате коли сам хотів пожартувати, то несамохіть наскакував як із мокрим рядном, а такі глузи не прощаються. Я кепкував із чогось смішного в людині, з вади, про яку годилося б мовчати. Через несміливість і гордість з жінками я розмовляв повчальним зверхнім тоном, від якого їх пересмикувало. Я нічого не тямив у їхніх убраннях. Відчуваючи, що я не подобаюся жінкам, я ще більше підкреслював у собі те, що викликало у них огиду. Юність моя була якимсь поступовим самогубством. Я навмисне квапився не подобатися зі страху, що й так не подобаюся.

Слушно чи ні, але в усьому я винуватив матір. Мені здавалося, ніби я розплачуюся за те, що змалечку вона мене, на лихо, надто пестила, плекала, доглядала. І в ту пору я ставився до неї жорстоко й брутально. Я дорікав їй тим, що вона надмірно любила мене. Я не прощав їй того, що вона лише одна в усьому світі дарувала мені, того, що ніхто інший не дав мені спізнати. Вибач, що я знову до цього вертаюся, але в спогадах про маму я черпаю снагу, щоб терпіти свою самоту і твою байдужість до мене. Що ж, відплата справедлива. Бідолашна жінка вже давно спочиває вічним сном, спомин про неї живе тільки в утомленому серці старого, яким я став, — вона б дуже мучилася, коли б могла передбачити, що доля помститься за неї!

Так, я був жорстокий: коли ми обідали чи вечеряли в нашій маленькій їдальні з лампою, що висіла над столом, я ледве відповідав на її несміливі розпити або гнівно спалахував з найменшого приводу, а то й зовсім без усякого приводу.

Вона не пробувала збагнути причину моєї злості і терпіла її як гнів якогось божества.

— Це хвороба, — казала вона, — тобі потрібна нервова розрядка… — І додавала, що де там їй, жінці малоосвіченій, мене зрозуміти. — Авжеж, з такими бабами, як я, хіба тобі цікаво? Хлопцеві, та ще й молодому, звісно, буде нудно…

І вона, дарма що була дуже ощадлива, ба навіть скупа, давала мені більше грошей, ніж я прохав, сама штовхала мене на витрати, привозила мені з Бордо строкаті краватки, які я не хотів носити.

Ми заприятелювали з сусідами. Я почав залицятися до їхньої дочки, хоча вона мені зовсім не подобалася, — вона тоді зимувала в Аркашоні, щоб підлікуватися; мати потерпала від страху, що я заражуся сухотами або знеславлю дівчину й муситиму одружитися з нею. Тепер я певен, що тоді завзято, хоча й марно, прагнув цієї перемоги, аби тільки допекти матері.

Ми прожили рік в Аркашоні і перебралися в Бордо. Мати купила там особняк на бульварі, але нічого не сказала, приготувала мені сюрприз. Як я здивувався, коли лакей відчинив нам двері! Мені відведено весь другий поверх. Усе аж сяяло — таке було нове. В душі мені сподобалася ця розкіш, — хоча, гадаю, нині вона здалася б мені мізерною, — але я все немилосердно висміяв і стурбувався витратами.

І тоді мати, тріумфуючи, склала мені про все звіт, хоча могла б і не звітувати (майже вся маєтність була її посагом). П'ятдесят тисяч франків ренти, не рахуючи вирубу лісу, — отож на ті часи, та ще як на провінцію, я мав неабиякі статки, і будь-який хлопець на моєму місці використав би їх, щоб вибитися в суспільні верхи міста. Честолюбства мені ніколи не бракувало, але я приховував від своїх однокурсників, як я їх ненавидів.

Майже всі вони були синами родовитих панів, вихованцями єзуїтів; я, ліцеїст і внук пастуха, не міг їм пробачити, що так ганебно заздрив їхнім вишуканим манерам, хоча, як мені здавалося, був розумніший за них. Заздрити тим, ким гордуєш, — така нікчемна пристрасть може отруїти людині все життя.

Я заздрив їм і водночас зневажав їх: а їхня пиха (чи то вона мені тільки ввижалася?) розпалювала мою злість. Така вже в мене вдача, що я й разу не спробував прихилити їх до себе, а тільки чимраз ближче сходився з їхніми супротивниками. Ненависть до релігії, що довгий час була моєю найпалкішою пристрастю, яка завдавала тобі