Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

стільки муки і навіки порізнила нас, — ця ненависть зародилася в мені на юридичному факультеті в 1879–1880 роки, саме тоді, коли вотувалася[5] стаття сьома славетного декрету і коли вигнали єзуїтів.

Доти мене не обходили ті питання. Мати ніколи про них не розводилася, хіба що іноді казала:

— Я спокійна. Коли вже такі люди, як ми, не попадуть до царства божого, то й нікого туди не пустять.

Вона мене охрестила. Перше причастя в ліцеї здалося мені нудною формальністю; я навіть пам'ятаю його невиразно. В кожному разі, я більше не причащався. В цих матеріях я був цілковитий невіглас. Малим хлопцем, здибавши на вулиці священика, я мимоволі думав, що то якийсь карнавальник. Мене ніколи не цікавили проблеми релігії, і коли зрештою я зіткнувся з ними, то поставився до них як політик.

Я заснував студентський гурток; ми сходилися в кав'ярні «Вольтер», де я вигострював своє красномовство. У побуті сором'язливий і незграбний, виступаючи публічно, я ставав зовсім іншою людиною. Я мав шанувальників і радо ними верховодив, але в душі гордував ними, так само як і багатіями. Мене лютило, що вони наївно не приховували своїх нікчемних рушіїв у житті, бо ж усвідомлював, що і в мене вони такі ж самі. Сини дрібних чиновників, зубожілих буржуа, ці хлопці були розумні й честолюбні, але сповнені жовчі, вони мені лестили, хоч і не любили мене. Інколи я запрошував їх до ресторану — для них щоразу це була подія, і потім вони довго про неї згадували. Мене, проте, дратували їхні манери. Часом я не міг стриматися й жорстоко глузував з них, завжди лишаючи їм карб на серці.

А ось релігію я ненавидів щиро. Мучило мене і якесь неясне прагнення соціальної справедливості. Я змусив матір звеліти розібрати хатки-мазанки, де тулилися наші орендарі, що сиділи на самій лише мамализі та чорному хлібі. Уперше мати спробувала сперечатися зі мною.

— Гадаєш, вони тобі подякують…

Оце і все, що я зробив. Я мучився, думаючи про те, що мене ріднить із моїми ворогами спільна нам усім жадібність до землі, до грошей. Є на світі класи маєтних і e немаєтні. Я розумію: я завжди буду з маєтними. Статки мої не менші, а може, й більші, ніж у цих бундючних панків, котрі, як мені здавалося, відверталися, вгледівши мене, але, напевне, не відмовилися б потиснути мені руку, якби я подав її. До речі, і праві, і ліві не раз кололи мені очі на громадських зборах моїми двома тисячами гектарів лісу та виноградниками.

Вибач, що я так довго розводжуся. Без усіх цих подробиць ти не зрозумієш, чим була для такого чутливого хлопця, як я, зустріч із тобою й наше кохання. Я, селянський син, чия мати «запиналася хусткою», взяв шлюб із панною Фондодеж! Це було неймовірно, просто незбагненно…

IIІ

Довелося відкласти перо, бо вже споночіло, і я почув, як унизу розмовляють. Не те щоб ви дуже галасували. Навпаки: ви говорили тихо, і саме це мене й стурбувало. Колись із моєї кімнати я міг підслуховувати всі ваші балачки. Але тепер ви од мене криєтеся, все перешіптуєтесь. Якось ти сказала мені, що я став приглухуватий. Де там — я чую гуркіт поїзда на віадуку. Ні, ні, я не глуха тетеря. А ви зумисне стишуєте голос, не хочете, щоб я бодай слово почув. Що ви од мене приховуєте? Погано йдуть справи, чи що? Недарма круг тебе збилися всі, повисолоплювавши язики: і зять-виноторговець, і чоловік нашої онуки, що й за холодну воду не візьметься, і наш син Юбер, біржовий маклер… До речі, він же банкір, золото гребе лопатою: цей хлопець приносить двадцять відсотків дивідендів!

На моє не зазіхайте — я зі своїх рук нічого не випущу. Ти ще сьогодні ввечері шептатимеш мені: «Чого б не продати сосну на вируб?» Ти нагадаєш мені, що дві Юберові дочки мешкають у батьків своїх чоловіків, бо не мають грошей, щоб купити обстановку. «У нас на горищі звалені меблі, вони там тільки псуються. Чого б нам не дати їм на якийсь час ці речі?» Їй-богу, ти зараз проситимеш мене про це. «Вони на нас ображені і сюди вже й не потикаються… Я не маю втіхи бачити моїх онучок…»

Ось про що ви шепочетесь.

Перечитав ці рядки, написані вчора ніби в маячні. Неймовірно, що я піддався такій люті. Власне, я не листа пишу, а цілий щоденник. Веду далі. Що діяти? Закреслити написане і почати інакше? Не можу: час не стоїть. Напишеш — не зітреш. А втім, я й хотів відкрити тобі всю душу — до самого темного дна. Вже тридцять років я для тебе лише автомат, що викидає тисячофранкові кредитки, зіпсутий автомат, що працює погано: треба його без упину трусити, аж поки пощастить розкрити, вительбушити і жменями вигребти сховані там скарби.

Знову я гарячкую. Вернуся краще до того, на чому зупинився вчора: поволі доберуся до причини свого навіженства, пригадаю ту фатальну ніч… Але спершу викличу спомин про нашу першу зустріч.

У серпні вісімдесят третього я був з матір'ю в Люшоні. В готелі Сакарона за тих часів було повно крісел, канап, пуфів, опудал сарн. А липові алеї в Етіньї! Через стільки років я чую їхні пахощі, коли цвітуть липи. Вранці мене будив дрібний тупіт віслюків, дзвін калаталець, ляскання погоничевої пуги. Гірські бурчаки текли навіть вулицями. Хлопчики розносили рогалики й молочні буханці. Проїздили верхи провідники; я