Олександр Мелентійович Волков - Таємниця покинутого замку

грім! — раз у раз вилітало э вуст велетня.

— А ось звідки Прибульці прилетіли, — вів далі Страшило, — я не знаю. Тільки не з Канзасу. Якби у Канзасі водилися такі люди, нам розповіла б про них Еллі.

— Треба провести ретельну розвідку, — сказала ворона, — і тоді ми вирішимо, що робити.

— Розвідка пов'язана з небезпекою, — сказав Залізний Дроворуб. — Прибульці обережні, недаремно вони вбивають безневинних пташок.

— Розвідники повинні бути розумними, спостережливими і цілком непомітними для ворога, — підтвердив Страшило.

— Я не знаю нікого, хто у розвідці був би ліпший за гномів, — мовила Кагги-Карр.

Страшило ще раз поцінував розум ворони. І всі з ним погодилися.

— А тепер необхідно сповістити гномів, я негайно лечу до печери. — На останньому слові Кагги-Карр запнулася, бо знову задрижали шибки.

— Тисячу чортів! — заговорив Тіллі-Віллі. — Ми зробимо ось як: я піду до крихітних гномів, візьму їх скільки треба і доставлю куди належить. На це мені потрібно зовсім небагато часу, клянуся рифами Куру-Кусу та якорем!

Пропозицію велетня члени Ради прийняли без обговорення: важко було придумати щось краще. Тіллі-Віллі міг крокувати зі швидкістю сорок миль на годину. До того ж, він, як і Страшило та Залізний Дроворуб, не відчував потреби ні у відпочинку, ні в сні, а отже, міг рухатися без перерви. Лаштування в дорогу зайняло небагато часу: Тіллі-Віллі взяв з собою кошик з м'яким мохом; про всяк випадок йому ретельно змастили суглоби — на це пішла бочка машинного масла. І ось уже Залізний Рицар простує дорогою, викладеною жовтою цеглою.

ОБРАЗА УРФІНА

вято Частування цього разу відмінили, враховуючи надзвичайність подій. Відтоді як Прибульці оселилися у Чарівній країні, звичне щасливе життя її мешканців відразу порушилось. Мигуни стали погано спати — вони так часто мигали, що очі не злипалися перед сном.

Жувани перестали їсти — вони постійно жували і забували ковтати їжу. Яке вже тут свято Частування! Всім було не до нього. Урфіна це, звичайно, страшенно образило, він думав — усі забули про Джюса.

Він побіг додому, щоб звідти глянути, хто так страхітливо реве в горах. Зачаївшись у темноті, він розгледів корабель інопланетян, схожий на величезний будинок з круглими вікнами. А потім він знову повернувся до своїх невеселих дум.

— Варто було прилетіти якимсь людиськам з іншої планети, — міркував знаменитий городник, — як Урфін уже нікому не потрібний. Ото візьму і сам з'їм усі фрукти. Давай сюди диво-страву диню-фінік, — звернувся він до Гуамоко, — нехай вони собі там хоч і воюють, а ми з тобою побенкетуємо.

Мудрий пугач прикотив диню-фінік, яка була майже вп'ятеро більша від нього самого. Урфін виніс з хати стола, ледь підняв на нього казковий фрукт.

Поки Джюс розрізав диню великим ножем, з неї апетитними краплями стікав ароматний сік, а в Гуамоко аж слинка потекла.

Сівши за стіл, вони жадібно накинулися на соковиту солодку м'якоть.

— Цього року ти, господарю, попрацював на славу, — похвалив пугач Урфіна, коли вони впоралися з динею. — Такої я ще не їв.

Урфін Джюс нічого не відповів. Залізши під ковдру, він одразу заснув. Що тільки йому не снилося: і як полчища Прибульців наступають звідусіль на його хату з городом, простягають до нього свої руки-щупальці і кричать:

«Де тут Урфін, ми хочемо свята Частування!»

Щоб не віддавати плоди інопланетянам, Джюс починає уминати дині одну за одною, а вірний Гуамоколатокікт прикочує дедалі нові і нові. Урфін уже так наївся, що не може поворухнутися. Тоді пугач нарізає диню сам і засовує йому шматочки в рот.

«Я ж лусну!» — кричить Урфін і прокидається.

Джюс вибіг у двір — там усе спокійно: ніяких інопланетян нема, на столі лежать рештки недоїденої диво-дині. Гуамоко сидить на столі поряд зі шкірками від дині. Одне око в нього вже прокинулося. Побачивши свого господаря, він удав, що спить. Урфін завжди примушував його щось робити кожного ранку: то видзьобувати гусениць, то відганяти птахів від городу. Але в цей час знаменитому городнику було не до пугача. Джюс привів до ладу свою тачку, щось полагодив, щось помив, навантажив її фруктами.

— Гем, Гуамоко, досить прикидатися! — буркнув він до пугача. — Я ж бачив, що в тебе око було розплющене.

— Це нічого не означає, — відповів пугач. — Я сплю.

— Ну як хочеш, тоді я піду сам. — І Урфін покотив тачку.

— Марно стараєшся, господарю, свята на честь твоїх фруктів все одно не буде. Не той час! — пропугукав Гуамоко услід, як це вміють робити пугачі, не розплющуючи очей.

Урфін знав, куди йти, — всім жителям Чарівної країни від півночі до півдня і від заходу до сходу було відомо, що Прибульці поселилися в замку Гуррікапа.

ГНОМИ-РОЗВІДНИКИ

ень спливав за днем, і арзаки втратили їм лік. Вони працювали не покладаючи рук і давно вимірювали час кількістю викладених цеглин, глибиною викопаних колодязів, числом зрубаних дерев.

Від ранку до вечора Ільсор керував роботами, встигаючи між справами обслуговувати ще й генерала.

Вже спорудили ремонтні майстерні, закінчували монтаж станції контролю за погодними умовами і складання літальних машин.

Невеликі, але швидкі вертольоти повинні були пересуватися ночами. Завдяки новій безшумній конструкції вони видавали в польоті сухий скрекіт, який буває лише під час змахів крил. Хто зверне в темряві увагу на крилаті неясні силуети, що скрекочуть у небі серед легких хмар? Вірогідніше, їх сприймуть за нічних птахів, що вилетіли на полювання.

Інколи за ходом робіт спостерігав сам Баан-Ну. Тоді Ільсор нечутно, мов тінь, простував за своїм паном: вчасно подавав записну книжку, олівця, шанобливо доповідав про стан справ, давав пояснення про деякі відступи від початкових планів. Так, за задумом Ільсора готували елітні майданчики для вертольотів. Це були зовсім прості й надійні споруди. Навіть не споруди. Звичайнісінькі круглі галявинки в лісі в вирубаними під корінь деревами. Посередині галявинки стояв вертоліт. Над ним натягували напівпрозору маскувальну плівку — на вигляд велику кольорову фотографію того місця, на якому вирубали дерева та кущі й будували майданчик. Плівка колихалася від найменшого подиху вітру, ще більше підсилюючи схожість зображення з живим лісом. Будь-якої миті вона легко складалася, розкриваючи вертоліт, досить було смикнути за шнур.

Маскувальна плівка захищала вертоліт від палючих променів сонця, а на випадок негоди могла б захистити і від дощу. Поряд в кожною злітною поляною стояв намет для пілотів, де вони могли випити склянку чаю між польотами.

Баан-Ну був задоволений Ільсором. Робота під керівництвом найрозумнішого