Йоста Кнутсон - Пелле Безхвостий у школі

його привітний кінь, та ще й візник видався добродушним, Пелле застрибнув на воза й умостився там так зручно, як тільки буває зручно між головками квітної капусти та морквою. А коли він збагнув, що йому пощастило втекти від котів-поліцейських, то нищечком засміявся.

«Однак я можу допомогти їм зловити Серена Серенсена, — подумав Пелле. — Ясна річ, допоможу».

Ось і Тіволі! Пелле скочив з воза з городиною. До приходу Єспера ще лишалася добра година, й Пелле не хотів стільки стояти й чекати його біля входу.

«Зараз я прошмигну в парк», — вирішив Пелле й непомітно проскочив проз сторожів. А втім, навряд чи вони б його перепинили, оскільки сторожі копенгагенського парку Тіволі — приємні дідусі, що страшенно люблять котів.

У Тіволі справді панував якийсь хатній затишок. Там гуляло безліч людей, і всі вони були приязні й радісні. Ті люди пили каву, сік абощо, а багато хто мав із собою пакетики з бутербродами. В парку були залізниці — горішні й долішні, каруселі та всілякі дивовижі; всюди росло повно красивих квітів, то там то сям сиділи музиканти й змагалися, хто веселіше вшкварить якісь треньки-бреньки.

А найбільше подобалася Пелле гвардія Тіволі. У Тіволі відбувалася своя зміна почесної варти в нарядних мундирах, і коли гвардія йшла маршем, то Пелле не міг утриматися, щоб і собі до неї пристати, так ніби він був поліцейський, що пильнував порядок при зміні варти.

Еге ж, поліцейський… Пелле геть забувся про котів-поліцейських. Де вони тепер?

— Ані руш!

О лишенько! Он вони! (До речі, їх звали Єнсен і Нільсен).

І знов почалася гонитва. Пелле біг усього за кілька метрів попереду й застрибнув на стовп, де кидали кільця. На одній полиці довгим рядом були виставлені іграшки — коти, слони й коні (собаки, на жаль, теж), і якщо люди кидали кільця влучно, то отримували приз — слона чи щось інше.

Пелле скочив на полицю й завмер між іграшковим котом та іграшковим верблюдом.

— Хай йому грець, куди він подівся? — дивувалися Єнсен і Нільсен.

— Він же щойно був тут, — сказав Нільсен Єнсенові.

— Мабуть, пробіг мимо цього стовпа, — відповів йому Єнсен, а тоді коти-поліцейські помчали далі.

Аж ось якийсь дядько блискуче влучив кільцями в ціль.

— Вам належить гарний приз, — сказала пані, що провадила гру. — Ви отримаєте нашого найбільшого кота. Коли придавите йому живіт, він запищить.

І тоді пані взяла Пелле з полиці й придавила йому живіт так, що він несамовито занявчав.

Уявляєте, як злякалась пані, помітивши, що кіт живий?!

— Допоможіть! — крикнула вона. — Кіт зачарований!

Як усі довкола сміялися! Пелле вибрав слушну мить і накивав з Тіволі п’ятами, а Єнсен і Нільсен до знемоги шукали його біля горішньої та долішньої залізниць.

Тринадцятий розділ
Серена Серенсена — зловлено!

Єспер стояв біля входу в Тіволі й чекав Пелле.

— Ну ось і ти, — зрадів Єспер, побачивши Пелле. — Тоді гайда в Тіволі.

— Дякую, я вже там був, — відповів Пелле. — І тепер пропоную піти кудись інде.

— Як хочеш, — згодився Єспер. — Можемо сходити в Зоологічний Сад.[5]

— Якщо там водиться салака, то залюбки, — сказав Пелле.

— То не море, а парк, — пояснив йому Єспер. — І салака там, певно, не водиться, але є всі тварини, яких твоя душа забажає. Крім того, є й такі, яких твоя душа не забажає.

У Зоологічному Саду справді було багато чудернацьких тварин. Найдужче Пелле сподобалися слони, бо вони мали надзвичайно добрий вигляд, хоч і були великі.

Пелле спробував з одним заговорити.

— Добридень, — привітався він. — Виходить, ти слон.

— Бумба ункеле бумба бінго, — відповів слон.

— Оце так так! — сказав Пелле. — Як тобі тут ведеться? Чи так, як удома?

— Бімбу дінгула юмбум гінго бамбу, — відповів слон.

(Атож, мені шкода, але така мова слонів, і я, на жаль, не можу перекласти того, що він сказав, бо на моїй книжковій полиці немає словника слонячої мови, і я не знаю нікого, в кого б він був.)

Тим часом почало смеркати, і Пелле сказав Єсперові:

— Краще б ти подумав про літак, що летить до Швеції.

— Але ввечері не летить жоден, — сказав Єспер. — Тож переночуєш у Копенгагені. Якщо тебе влаштує мій підвал на вулиці Котячої Протоки, то все влаштується гаразд.

— О, красненько дякую, — зрадів Пелле. — Вулиця Котячої Протоки! Яка гарна назва!

— Авжеж, це гарна вулиця, — мовив Єспер.

* * *

У Єсперовому підвалі було дуже затишно, долі там лежав старий мішок.

— Спатимеш на мішку, — мовив Єспер.

— Та це для мене велика розкіш, — заперечив Пелле.

— Ну й що, — сказав Єспер. — Ти не так часто буваєш у Копенгагені, як я. А я сплю на мішку щоночі.

І Єспер влігся біля мішка, кілька разів позіхнув і заснув.

Пелле не спалося. Принаймні він не міг склепити очей — цього дня стільки