Йоста Кнутсон - Пелле Безхвостий у школі

щурів. О, раніше в палаці водилося до лиха тих щурів, а тепер я, здається, вичистила весь будинок, вичистила весь будинок, — сказала Амалія.

— Я теж маю медаль, — сказав Пелле. — Принаймні, мав.

— Он як, — мовила Амалія. — Приємно чути, мій любий друже! Виходить, і в тебе є хист ловити щурів, хист ловити щурів?

— Авжеж, — відповів Пелле, — усе-таки траплялося ловити і щурів. Але медаль мені, власне, дали за те, що я загасив пожежу, загасив пожежу!

Одинадцятий розділ
Лиходій Серен Серенсен

Відвідавши пана Расмусена, Амалія знов подалась додому в свій палац, а Пелле з Єспером гайнули прогулюватися містом далі. (Спершу вони, звісно, потерлися об ноги пана Расмусена, подякувавши таким чином за почастунок).

Вони примандрували до Королівського Саду й оглянули пам’ятник найкращому в світі казкареві Гансові Християнові Андерсену, а тоді почимчикували веселими вуличками й дісталися до стародавньої чудернацької Круглої Вежі, на яку останні метри шляху підіймаються крученими сходами.

— Там навіть їздять кіньми й каретою, — мовив Єспер. — Коли повернешся додому, то розкажеш про це своїм шведським котам.

— Атож, — сказав Пелле, — наш собор, звичайно, також має гарну вежу. Щоправда, там не можна їздити кіньми й каретою. Але в нашій вежі сила-силенна пацюків. Щодо Старої Майї, то вона вже в такому віці, що сама багато не зловить. Тепер вона здебільшого наминає торти й булочки з шафраном.

— Не розумію, про що ти торочиш, — сказав Єспер. — Але тепер усе-таки ходімо на Старий Берег.

Вони пішли на Старий Берег, де довгими рядами стояли бабусі й продавали рибу. То були старезні бабці зі зморщеними лицями, запнуті чорними хустками і з повними коробками всілякої риби. Деяка риба ще й ворушилася. Пелле замахнувся було зачепити її лапою, та йому те не вдалося.

— Вибач мені, але зараз я маю влаштувати деякі справи, — сказав Єспер, — тож мушу на якийсь час лишити тебе самого.

— Пусте, — мовив Пелле. — Я, мабуть, дам собі раду.

— Я збирався повести тебе до парку Тіволі, — сказав Єспер. — Дорогу туди ти, напевно, знайдеш. Може, за дві години зустрінемося біля входу?

— Гаразд, — згодився Пелле. — Але коли будемо кататися на каруселі, я нізащо не сяду на собаку.

— Бувай! — мовив Єспер і зник у юрбі.

Пелле лишився на Старому Березі, невесело поглядаючи на рибу, що лежала в коробках і кошиках. Урешті-решт якась бабуся його пожаліла й кинула йому гарну, тверду риб’ячу голову. Та щойно Пелле заходився її гризти, як десь іззаду підкрався здоровецький бридкий кіт брудно-рудої масті, схопив ту голову в зуби і щез так само швидко, як і з’явився.

Пелле стояв і облизувався. «Що за дивний, неприємний котяра!» — тільки й муркнув собі під ніс.

Раптом хтось засвистів у свисток і, перш ніж Пелле второпав, що то таке, перед ним постали два коти-поліцейські.

— Ані руш! — скрикнув перший кіт-поліцейський, той, що свистів у свисток. — Ось ми його й злапали! Як нам пощастило!

— Ет, ти ж бачиш, що це не він! — заперечив другий поліцейський. — Адже Серен Сервисен брудно-рудої масті!

— Може, він перефарбувався, — стояв на своєму перший поліцейський.

— У такому разі він відрубав собі ще й довгого пухнастого хвоста, — сказав другий поліцейський. — А, може, ти якийсь шахрай? — спитав він у Пелле.

— Ні-і-і, — відповів Пелле. — Ніякий я не шахрай. Просто я приїхав сюди в кошику зі Швеції.

— У тебе є рекомендації? — спитав перший поліцейський.

— Ти про що? — не зрозумів Пелле.

— Ось про що — чи знаєш ти когось із тутешніх котів?

— Атож, я знаю Єспера, — відповів Пелле. — А ще Августу з замку Августенборг. Звісно, небагатьох, але трохи знаю. Це та, що має медаль, та, що має медаль.

— Ти говориш про Амалію із замку Амалієборг, — сердито мовив перший поліцейський. — А я мушу сказати, що в мене все це викликає підозру. Хтозна, чи цей шалапут не кісслінг.

— Тобі краще пройти з нами до поліційної дільниці, — сказав другий поліцейський.

— О ні, — заперечив Пелле. — Мабуть, не краще. А щодо Серена Серенсена, то я можу сказати вам, що він щойно пробігав мимо і по дорозі поцупив мою риб’ячу голову.

— Чого ж ти його не схопив? — спитав перший поліцейський.

— То було не зовсім легко, — відповів Пелле.

— Атож, тоді тобі краще пройти з нами до поліційної дільниці й там про все це повідомити, — сказав другий поліцейський.

— Але ж я повинен зустрітися з Єспером біля парку Тіволі, — занепокоєно мовив Пелле.

— Е ні, ходімо з нами! — крикнули поліцейські.

І тут Пелле одним махом перестрибнув коробку з рибою, аж одна зі зморщених бабусь поточилася назад і сіла в діжку з водою. Коти-поліцейські наступали Пелле на п’яти, але він мчав швидше вітру подалі від Старого Берега.

Дванадцятий розділ
Поліцейське переслідування

Та шалена гонитва тягнулась веселими вуличками з химерними назвами, скажімо: вуличкою Легковажних Сусідів, провулком Скрипучого Мосту, провулком Кінського Млина, вуличкою Котячої Протоки тощо. А ось знов головна вулиця Стреґет, де товпилось стільки людей, що поліцейські загубили Пелле з очей. Урешті-решт Пелле міг передихнути й, оскільки мимо котився візок з городиною і, здається, тягнув