Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Професор Темрявознавства кивнув головою.

— Я вже давненько спостерігаю за тобою, Руку, — провадив він. — На мене справили велике враження твої наполегливість і витривалість. Дарма, що іноді буває трохи неспокійно на душі через твоє бажання зігнути правила в баранячий ріг.

Рук приголомшено витріщив очі. Виходить, цей професор знав усе про його підчитування трактатів!

— Тепер затям, Руку: якщо таку поведінку ще можна пробачити бібліотекарському учневі, то для обраного Бібліотекарським Лицарем вона просто неприйнятна. — Його брови зійшлися суворим шнурком на переніссі. — Не розчаруй мене, Руку!

— Намагатимуся! — пообіцяв Рук. Професор схвально кивнув головою.

— Перед тобою довга і тяжка дорога. Трактат, якого ти напишеш, безцінний, адже тільки завдяки тому, що вчені бібліотекарі постійно збагачують скарбницю наших знань про Світокрай, ми можемо гамувати темне невігластво Сторожів Ночі, а в належний час, з волі Землі й Неба, зуміємо знайти лік і на кам’яну хворобу. Якщо ти, Руку, хочеш безпечно і з успіхом повернутися, то мусиш подорожувати інкогніто і нікому не довіряти. Одне-однісіньке необачне слово — і ви всі пропали!

І тут лунко заграли дванадцять ріжків, звіщаючи: пора трьом юним багатонадійним дослідникам давати Присягу вченого. Рук приєднався до своїх трьох нових товаришів.

Великий Бібліотекар підвів голову.

— Чи присягаєтеся ви, Стобе Луммусе, Маґдо Берлікс, Руку Човноводе, вірно служити Науці Світокраю, Землі й Неба для загального добра?

Три голоси дзвінко озвучили їхню відповідь. Не відриваючи погляду від обличчя Великого Бібліотекаря, Рук, одначе, був поглинений лише собою. Чув слова, що добувалися йому з уст — слова, вимовити які він завжди так прагнув, але навіть уявити собі не смів, що колись їх вимовить.

— Усім своїм серцем, усім розумом — присягаюсь!

Орбікс Ксаксіс, Найвищий Сторож Ночі, стояв на одному з найвищих містків Вежі ночі. Високий, величний, він був виряджений у важкі чорні офіційні шати, а ще — в темні окуляри та металеву маску своїх власних страхів. Окуляри, як він сподівався, мали відбивати всякі уроки, які тільки могли йти від лихого ока, а маска, споряджена фракспиловим фільтром, очищала повітря, яким він дихав, від усякої зарази.

Десь унизу під ним бряжчали та дзеленчали рухомі телескопи, що крутилися туди-сюди, вишукуючи у світанковому небі щонайменшу признаку незаконної з’яви літальних апаратів. Польоти будь-яких апаратів у небі над Санктафраксом і Нижнім містом суворо заборонялося.

Ксаксіс задивився у чисте небо. Знов не справдилися прогнози (зроблені тільки вчора) про буйні вітри, що наженуть дощових хмар.

— Я певен: незабаром налетить буря! — пробурмотів він сам до себе. Звів очі на Опівнічний шпиль, цей високий, зграбний громовідвід, який стримів у небо з верхівки вежі, й похитав головою. — П’ятдесят років — і хоч би тобі що! Але скоро-скоро неодмінно налетить буря! — просичав він. — Отоді-то і зцілиться, вилікується, оновиться велика Санктафракська скеля… — Його очі лиховісно зблиснули за темними шкельцями. — А потім, коли це станеться…

Нараз хтось постукав у двері. Ксаксіс обернувся і, війнувши пелериною своїх шат, гулькнув крізь відчинене вікно назад у свою приймальню.

— Заходь! — гукнув своїм владним голосом, глухуватим від маски.

Двері відчинилися, і ввійшов хлопець у чорному вбранні Сторожів Ночі. Блідий, худорлявий, з темними колами під фіялковими очима та чорною стернею обстриженого чуба.

— Ах, це ти, Ксанте! — мовив Орбікс, одразу впізнавши хлопця. — Що привело тебе до мене? Відбулася страта?

— Так, володарю… Але не це привело мене до вас. — Ксант помовчав. Повсякчасна незмога бачити очі Найвищого Сторожа незмінно викликала неспокій у кожного, хто з ним розмовляв. Тільки різкий голос давав сякого-такого ключа до його думок.

— Ну? — підстьобнув Орбікс.

— Я маю інформацію, — бовкнув Ксант.

Орбікс кивнув головою. Ксант Філатін був, безперечно, найбагатонадійнішим підмайстром — таким, що через багато-багато років міг би заступити його, Орбікса Ксаксіса, на посту Найвищого Сторожа Ночі. Після того, як Орбікс реквізував Ксанта в отого гладкого дурня Вокса Верлікса, хлопець досяг неабияких успіхів.

— Інформацію? — перепитав він. — Яку таку інформацію?

— Вона стосується Бібліотекарських Лицарів, — відповів Ксант, зневажливо сплюнувши на підлогу. — Нещодавно ми взяли в полон одного їхнього, і щойно на допиті він повідомив кілька цікавих фактів.

— Ну! — кинув Орбікс, потираючи свої руки в рукавичках.

— Вони збираються послати ще трьох підмайстрів у Темноліс на збір матеріалу для трактатів. Завтра вранці, коли…

— Тоді ми повинні схопити їх! — посміхнувся Орбікс за металевою маскою. — Ще трьох зрадників кинемо на містки понад безоднею!

— З вашого дозволу, повелителю, — майже пошепки прогугнявив Ксант. — Здається, я маю кращу ідею.

Орбікс люто глипнув на хлопця. Він не любив, щоб піддавали сумнівам його плани.

— Кращу ідею? — прогарчав він.

— Ну, властиво, не кращу, — позадкував Ксант, — але іншу. Може, вона вам більше припаде до вподоби.

— Кажи ж! — звелів Орбікс.

— Володарю! Якби ми налагодили таємну стежу за тими відступниками, це дало б нам давноочікувану нагоду викрити всю мережу зрадників. Ми могли б захопити всіх до одного ворогів Вежі ночі, які тільки діють між Нижнім містом і так званими Вільними галявинами.

— Але… — почав Орбікс.

— Перед нами вибір, як я його бачу, — поспішив закінчити думку Ксант. — Або взяти трьох підмайстрів зараз, або викрити всю зрадницьку змову завтра.

Орбікс звів брову вгору.

— І хто ж міг би стати тим шпигом, що взявся б виконати таке завдання? — запитав він.

Ксант скромно опустив голову.

— Розумію, — зронив Орбікс, задумано постукуючи пучками своїх кістлявих пальців по рилу маски.

Пропозиція була спокуслива, вельми спокуслива. Ох, як давно плекає він, Орбікс Ксаксіс, мрію піймати отих двох перекинчиків, Ульбуса Веспіуса й Таллуса Пенітакса, зрадливих Професорів Світлознавства і