Джон Гендс - Темрява на світанку

Смерть настала за декілька годин після цього, третього, пістолетного пострілу. Ймовірна зброя убивства знайдена і представник Служби безпеки, який веде справу, сказав, що вони впевнені у можливості прослідкувати походження зброї».

Він побіжно глянув на абзац у кінці статті:

«Міністр закордонних справ відклав запланований візит до Києва, щоб обговорити заяву України про асоційоване членство в Європейському співтоваристві, – повідомляє наш дипломатичний кореспондент. Представник Міністерства закордонних справ повідомив, що міністр закордонних справ серйозно застудився».

Степаняк відклав газету й виглянув у вікно. Літак ішов на посадку в московському аеропорту Шереметьєво-2, під крилом на білому сніговому килимі видніли плями ледь притрушеного пилом лісу кольору хакі. Чистими були лише злітно-посадочні смуги. З чорних ран на снігу піднімалися червоно-білі щогли радарів і одноповерхові будиночки поряд з ними. Глухо стукнувшись, літак приземлився, викермував на закрижанілий майданчик і півгодини чекав, поки наземна команда подасть пересувні східці. Назад до СРСР. Нічого, крім назви, здається, не змінилося.

На золотом по зеленому знаках розрізнення офіцера-прикордонника в уніформі кольору хакі не змінилася навіть назва. Із верхньої, заскленої половини своєї кабіни, що через систему дзеркал давала можливість бачити пасажира ззаду, молодий офіцер пильно глянув на Степаняка. Він довго перевіряв папери Степаняка, що були старанно підготовлені багато років тому. Степаняк стримався від спокуси запитати, хто, на його думку, побажав би зараз бути нелегальним іммігрантом у Росію. Офіцер зателефонував кудись і лише після цього повернув Степанякові папери й дозволив узяти свій багаж.

– Відчиніть валізу.

– Я не маю нічого декларувати, – сказав Степаняк.

– Відчиніть валізу.

Манери теж не змінилися. Степаняк поклав розбухлу валізу на стіл і відімкнув її.

– Що це? – порившись, запитав митний офіцер.

– Облиште, – сказав Степаняк, – ви знаєте, що в Росії не можна дістати ніяких, а навіть якщо й дістанеш, то вони такі ж надійні, як решето, а чутливі, як гумові калоші.

– Ви маєте ліцензію на такий імпорт?

– Я дужий хлопець, – усміхнувся Степаняк.

– Піввалізи імпортних презервативів для особистого користування?

– Моя особиста місія – боротися із СНІДом у Росії. Візьміть коробку собі.

Офіцер поклав собі до кишені три коробки й пропустив багаж Степаняка.

Нарешті Степаняк пройшов до вестибуля. Сіре світло проникало крізь стіни аеропорту. Пасажири в західного крою одязі дивилися на написи кирилицею, інші нудьгували, чекаючи на рейси, що затримувалися. Одягнені в імпортне москвичі сновигали в цьому хаосі, ніби мали якусь мету. До Степаняка підійшло п’ятеро чи шестеро просто вдягнених, не дуже добре поголених чоловіків. Офіційної зустрічі він не чекав.

– Таксі? – одночасно запитали двоє.

Степаняк згадав історії, читані ним у газетах, і вибрав найменшого з них, у шкіряній куртці.

– Бакси, – попередив той.

Степаняк кивнув. Він поніс свою валізу за чоловіком крізь натовп до стоянки таксі. Машина, на подив Степаняка, виявилася японською і, хоча й була брудна, здавалася відносно новою.

– Здалеку? – простягаючи пачку «Мальборо», – запитав водій, коли виїхали з аеропорту.

Відмовившись від сигарети, Степаняк пригостив його манільською сигарою, запалив і сам.

– З Європи.

– Довго катались?

– Одинадцять років.

– Було б залишитися. Навіть у Польщі зараз краще жити. Що ви там робили?

– Надавав технічну допомогу нашим соціалістичним друзям.

– А тепер вони вас викинули? Господи! Коли ми були при силі, вони канючили допомоги. Ми їм допомагали. За-так. Ми підняли їх на ноги після війни. Давали їм за безцінок нафту. Зараз ми самі в скрутному становищі, а що вони роблять? Чхають на нас. Я знаю, що б я зробив з невдячними шельмами. Б’юся об заклад, що, кидаючи їх, ви відчули, ніби плюєте їм у пику. Маєте роботу дома?

– Атож, – відповів Степаняк, – за моїм фахом робота завжди буде.

– Ну, вважайте себе щасливим. Одинадцять років, кажете? Ви нічого дома не впізнаєте. Немає роботи, нема їжі, немає шани, немає закону, немає порядку, немає нічого, тоді як ці так звані демократи цілими днями одно гризуться. Насправді вони ніколи нічого не роблять. Гляньте туди, – ткнув сигарою водій праворуч на два масивних постаменти із сірого граніту. На одному – два героїчні солдати, на другому – вдячний селянин і вдячний робітник підтримували вражаючі, чорні з позолотою, залізні ворота до колишнього штабу колишнього Варшавського Договору. – Здається, лише вчора нас боялося півсвіту. А зараз навіть українці забирають половину нашої армії й починають стріляти наших генералів. А що роблять наші так звані лідери? Повзають на колінах перед Заходом, випрошуючи об’їдки. Це до біса образливо. Хіба ми для цього виграли війну?

Машина зупинилася, як Степаняк і просив, поруч з універмагом «Дитячий світ» на Луб’янці. Кивнувши через своє ліве плече, водій запитав:

– Ви точно не бажаєте, щоб я перевіз вас на той бік площі?

Степаняк глянув повз водія. За циліндричним п’єдесталом, на якому бляклий біло-синьо-червоний триколір замінив статую Залізного Фелікса, був брунатно-жовтий, побудований в італійському стилі палац, відомий як КГБ.

– Звичайно, ні. За кого ви мене вважаєте?

– Тоді все гаразд, – сказав водій. – 3 вас двадцять доларів. З негідника я взяв би сорок.

Степаняк усміхнувся, переходячи вулицю, що йшла від Лубенської площі, відокремлюючи магазин «Дитячий світ» од сучасного восьмиповерхового, світлосірого гранітного будинку. Так багато для гласности: коли Степаняк від’їжджав із Москви з таємною місією, Чебриков переводив штаб КГБ з Луб’янки до нового будинку, підготовленого за Андропова. Степаняк увійшов до центрального входу сучасного будинку на вулиці Велика Луб’янка під №1, де зараз містився штаб Міністерства держбезпеки Росії.

Озброєний вартовий за важкими дерев’яними дверима зателефонував зі своєї кабіни й, поклавши трубку, сказав:

– Вам треба пройти до будинку номер дванадцять. Там на вас чекає підполковник Філатов.

Степаняк перейшов Велику Луб’янку біля будинку номер один. На