Перець Давидович Маркіш - Купа

Припорошать, нарешті, грошима… Щоб, може, світило Про нас поспитало І нам присвітило… Посеред вічно сліпучого світу Двори занехаяні В плачах безпросвітних… В них занурений світ, наче привид стоверстий, Чуха спину об сонце й прокляттями хрестить: — Щось свербить, щось смердить мені, браття                         і сестри! Дзвін розбитої шиби — заміна оркестру, Витріщаймось на море крізь пустку віконця: — Диво! Диво! Спокуса! Затьмарення сонця!.. І полудневе сонце із пробитої циці Кров біблійного мору ллє на юрмища всі ці. І картає цю купу, засмальцьовану хмару: — Хто розтяв мені серце? Хто загоїть, попестить? Чи ковчегу, заблуклому в повені сліз, Голуб з мертвого моря жарину приніс? О розпачливий вітре пустель, Поверни Мені попіл цілунку Прометеєвих скель!.. Омини, о, мене омини — Голові не спочити в ковчезі оцім Серцю трунку не спити, як в пустелі вівці. Не пали мене, Затули!.. * Не хочу я, щоб місто визнав світ Своїм амвоном І таврував мене він звідти: «Зґвалтований!» О, ця кривава купа, суміш праху, У Божі вуха — божевілля жаху. Тікаймо, тікаймо, Втулімося в камінь, Хай скеля на скелю війною, Стіною, — О поколінь паранойя! Мене розтинає Бажання останнє: Сльозами мене поливайте, Доправте мене, поховайте, Як оленя, у світанні!.. Намарив я небо, палюче і рвійне, Де безліч зірок і пісень солов’їних… Хто шив тії шати, И мене б мав втішати?.. Очей повидзьобаних обгорілі зорі — Ув ополонку мідяки сніжинок, В скривавлених моїх грудей долину — Купи собі моє червоне серце, горе,