Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- А що ж, для себе писав? - здивувалася Сорочиха.

- Виходить - для себе. Бо ті перші, що він у школі Галі під щоденник підсовував, вона вертала непрочитаними.

- Звідки знаєш?

- Забула? Ми ж із нею на одній парті сиділи.

Тут уже мій Шериф оговтався:

- Скажіть, а скільки було ключів від кіоску?

- Як скільки? Один. Сорока як зачиняв, то приносив додому і ховав. А я знала, де. Про всяк випадок.

- Чекайте, у нього ж було дві продавщиці, позмінно.

- Манька з Ганькою? Ну, їм він сам відчиняв. А ввечері приходив, приймав касу і зачиняв.

- Ключ лежав там, де завжди?

- Аякже.

- От тепер подумайте своєю головою, шановна. Припустимо, тільки припустимо, що вашого чоловіка хтось убив з ревнощів. І що робить цей убивця? Замість того, щоб знищити листи, які його викривають, він якимось чином залазить до кіоску і ховає їх там? Дурня!

Вдова мовчала. Тут уже я перехопила ініціативу:

- А ти точно знаєш, що то його листи?

- Чи мені його почерку не знати? У кого я контрольні списувала? Спиридонівна ще сміялася, що у Сороки почерк - як курка лапою.

- А читала ти їх, чи одразу в міліцію понесла?

- Все я прочитала, все! І це він не в школі писав, а зараз, зараз, зараз! Писав - і маскувався. Підпис був: твій Климук! Хто такий Климук? Є у нашому селі такий? У нас навіть Климчуків немає!

- А це я тобі розкажу, хто такий Климук, царство йому небесне. Двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник, льотчик-космонавт. В одному загоні з Гагаріним був.

- Що ти верзеш, який генерал, який космонавт?

- От не сиділа ти з Галею на одній парті, і навіть не дружила. А то б знала, що, власне, вона тобі Сороку посватала.

- Як це?

- Він до неї на випускному підкотився: давай поженимося! А вона розреготалась і каже: це ж тобі, щоб мене поцілувати, на табуретку ставати доведеться. А він їй у відповідь: одна, каже, вже так пожартувала, так потім повісилася. Освідчився їй курсантик з льотного училища. Такий же зростом, як і я, сантиметр у сантиметр. А вона йому: киш звідси, мені карапети не потрібні! А коли через кілька років отой карапет, Климук котрий, у космос полетів, вона з досади й повісилася.

- Ой!

- От тобі й “Ой!” А ще Галя твоєму Сороці сказала: хочеш женитися - он тобі пара підходяща. І на тебе показала.

- То ж то я думаю - чого він після школи у льотне училище рвонув. А його на медкомісії так зрізали, що навіть до армії не взяли. Переживав дуже. Особливо, як вип’є. Каже: дехто тут зірками на мавзолеї трусить, а дехто, не гірший за них, у Великих Колодах загибається.

- А коли Галя до міста подалась і там за свого Джигіта вийшла - от він, напевне, і став ті листи писати. І ховати від усіх.

- І пити…

- То не дивно. Зап’єш тут, - це вже мій Павло озвався.

Врешті решт усі заспокоїлися і домовилися: Шериф зранку разом із Сорочиною вдовою їдуть у район і забирають із міліції заяву. Мовляв, написала в стані розпачу, з великого горя, не знаючи певних суттєвих обставин з життя покійного.

Заяву вдові віддали, але справу не закрили. Сам начальник райвідділу Олексієві сказав:

- Ото, як маєш, хлопче, де посидіти-подумати, та ще й казенним коштом, то сідай і думай: чого ж він у зашморг поліз, твій космонавт недорослий? Бо ж не через любов… Від любові зараз тільки діти родяться. Якась тут недоробка з твого боку. У мене теж нещасна любва була. Теж принця шукала… Знайшла. Такого, що я зараз мушу через день до її хати патрульну машину посилати: чоловік-алкаш мотузить. А з моєю нинішньою ми може й не з великої любові побрались, але, хвалити Бога, старший син уже академію в Києві закінчує.

Ото йди, лейтенанте - і шукай мотив.

А куди бідному лейтенанту подітися після того, як його начальство послало, та ще й без точної адреси? Тато з мамою - в сусідньому селі, та й що вони порадять? Хіба пожаліють. Тому одна дорога - до двоюрідної сестри.

Ну, а сестрі що залишається? Як уже показала себе такою розумною, то слід і далі марку тримати. До речі, щоб не забути: поховали Сороку по-людськи. Не так, як за старих часів, коли, кажуть, самогубців ледь не в канаві прикопували. Зять із Галею горілки безплатно відпустили - і на дев’ять днів, і на сорок. І то не самогонки, а просто з заводу. Та й ми м’яса підкинули - однокласник усе ж таки. І пом’янули теж, як належить - культурно, без галасу. Навіть Петя Гітлер не впився, а лише попросив пляшку з собою, щоб без свідків з горя у себе вдома прийняти.

Вже як потім ми з братиком, як то кажуть, усе заново в пам’яті прокручували, то зрозуміли, що нові неприємності впали нам на голову саме через оті “дев’ять днів”. Заскочив до села один землячок із самого Києва - по дари ланів. А з ним дочечка-студенточка. А тут - пів села в жалобі. Земляк поспівчував, та й