Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Месьє, — почулося її формальне привітання, хоча і без холоду.

Стівен, без будь-яких попередніх планів, підійшов і узяв у неї невеликі садові ножиці.

— Дозвольте я.

Вона здивовано посміхнулась, наче вибачала за такий різкий випад. Стівен зрізав декілька зів’ялих бутонів, перш ніж зрозумів, що він і гадки не має, як це робити.

— Давайте я, — сказала вона. Її рука сковзнула по піджаку Стівена і доторкнулась до його руки, забираючи назад ножиці. — Дивіться, як треба. Під кожною зів’ялою квіткою стебло потрібно зрізати під кутом. Ось так.

Коричневі пелюстки колись білої троянди посипалися на землю. Стівен підійшов ближче до неї і відчув запах її сукні. На ній була спідниця кольору висушеної землі та блузка з каймою з візерунком «гусяча лапка», яка наче прийшла з тих часів, коли одягу приділяли більше уваги. На ній також був короткий жилет, який відкривав нижню частину шиї, порожевілу від роботи в саду. Стівену на думку приходили різні модні епохи, котрі асоціювались із декоративним стилем мадам Азер: від балів у честь перемоги в битвах під Вагрмом чи Бородіном до вечорів часів Другої імперії. Її обличчя ще без слідів зморшок наче натякало на якусь таємницю та мудрість, приховану за її теперішнім життям.

— Я вже день або два не бачив вашої дочки, — сказав Стівен, виринаючи зі своїх думок. — Де вона зараз?

— Лізетта поїхала в Руан разом зі своєю бабусею на декілька днів.

— А скільки їй років?

— Шістнадцять.

— Складно повірити, що ваша дочка вже така доросла.

— Грегуар та Лізетта мені не рідні діти, — відповіла вона. — Перша дружина Рене померла вісім років тому. Ми одружилися через два роки після її смерті.

— Я так і знав, — сказав Стівен. — Ви не того віку, щоб мати дорослих дітей.

Мадам Азер знову посміхнулася, проте дещо зніяковіло. Стівен подивився на її обличчя, коли вона нахилилась до сухих бутонів і шипів, і уявив побої від її зів’ялого, розбещеного чоловіка. Не задумуючись, він витягнув руки й охопив ними її долоню. Вона різко повернулась — обличчя її почервоніло і спалахнуло тривогою.

Стівен притис її руку до грубої саржі піджака, все ще не мовлячи ні слова. Раптовість вчинку вселила у нього спокій. Він зазирнув їй у вічі, ніби запрошуючи відреагувати всупереч диктату її соціального статусу.

— Месьє, прошу вас, поверніть мені мою руку, — вона спробувала перетворити ситуацію на жарт.

Стівен помітив, що вона не прикладала зусиль, щоб забрати долоню. У другій руці вона все ще тримала ножиці, тому їй було б важко вивільнитися. Вона могла б просто висмикнути долоню, але такий грубий жест загрожував втратою рівноваги.

— Я чув звуки з вашої спальні тієї ночі. Ізабель...

— Месьє, ви...

— Стівен.

— Припиніть це негайно. Ви не маєте права мене принижувати.

— Я і не хочу принизити вас. Ніколи не хотів би. Я тільки хочу підтримати, — Стівен сам здивувався промовленим словам, але руку таки відпустив.

Мадам Азер подивилася на нього з іще більшою холоднокровністю.

— Ви повинні поважати мій статус.

— Я поважатиму, — відповів він. Йому почулася у її словах певна неоднозначність, і він навмисне використав майбутній час для своєї неохочої згоди.

Було очевидно, що йому більше нічого додати, тому він вирішив залишити її.

Мадам Азер поглядом провела високу фігуру до будинку, а потім струснула головою — ніби хотіла побавитися якоїсь небажаної думки — і повернулася до трояндових кущів.

Після втечі з обідньої кімнати для робочих Стівен знайшов кафетерій з іншого боку собору, куди тепер щодня приходив на ланч. Тут часто бували молоді люди — студенти або підмайстри, — які завжди займали ті самі місця. Кухарем тут служив міцний чолов’яга, якого колись вислали з Парижа, де він тримав кафе на площі Одеон. Він добре знав звички студентів, тому подавав лише одну страву, але у великій кількості, з вином та хлібом, вартість яких входила в ціну. Найчастіше він готував яловичину, а на десерт — кастард або фруктовий пиріг.

Одного разу Стівен обідав у кафетерії за столиком біля вікна, коли побачив знайому фігуру, що пробігла вулицею повз, з низько опущеною головою та корзинкою в руках. Хоча накидка закривала обличчя, її було легко впізнати за ходою та паском із шотландки на талії. Стівен залишив на столі декілька монет, поставив на місце стілець і вийшов на вулицю. Він побачив, як мадам Азер звертала з площі у вузеньку вулицю, і побіг з надією наздогнати жінку. Вона якраз дзвонила у будинок з полущеними подвійними зеленими дверима, коли він опинився поруч.

Побачивши Стівена, вона розхвилювалась.

— Месьє, я... я не чекала вас тут побачити. Я... я принесла дещо другові...

— Я побачив, як ви пройшли повз кафетерій, де я обідаю. Я хотів дізнатися, чи не треба вам допомогти нести корзинку.

Вона невпевнено подивилась на свій кошик.

— Ні. Ні, не треба. Дякую.