Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Двері відчинив молодий чоловік із темним хвилястим волоссям і виразною тривожністю. Його обличчя виказувало усвідомлення і поспіх.

— Заходьте, — промовив він і поклав руку на плече чадам Азер, проводжаючи її у внутрішній двір.

— Це мій друг, — мадам Азер невпевнено вказала рукою на Стівена, котрий затримався в дверній проймі.

— Заходьте, заходьте, — поквапив його молодик, зачиняючи за ним двері.

Вони перетнули двір і піднялись сходами у невеличку квартиру. Він залишив їх чекати у тісній вітальні із заштореними вікнами, а на усіх поверхнях лежали купи паперу та листівок.

Молодий чоловік швидко повернувся і відсунув штору, впускаючи у занехаяну кімнату трохи світла. Він окреслив рукою безлад та вибачився.

— Нас тут живе п’ятеро, — він простягнув Стівенові руку. — Мене звати Люсьєн Лебрен. — Вони потисли руки, і Люсьєн повернувся до мадам Азер. — Ви вже чули новини? Вони погодилися взяти назад десять чоловіків, звільнених минулого тижня. Щодо зарплатні вони поки не поступаються, але це вже щось.

Відчуваючи здивований погляд Стівена, мадам Азер сказала:

— Ви, месьє, мабуть, запитуєте себе, що я тут роблю. Я іноді приношу їжу месьє Лебрену, а він дає її сім’ям фарбників. У декого з них п’ятеро або ж і шестеро дітей — іноді навіть більше. Їм важко живеться.

— Я зрозумів. І ваш чоловік про це не знає.

— Не знає. Я не маю змоги спілкуватися з його працівниками, але фарбарі — це окрема група людей, наскільки вам відомо.

— Не треба вибачатися! — обурився Люсьєн. — Давати людям їжу — це християнська доброчинність. У будь-якому разі, з моїми людьми повелися вкрай несправедливо. Минулого тижня на зустрічі спілки...

— Тільки не починайте цього знову, — всміхнулася мадам Азер.

— Ви мене засмучуєте, мадам, — відповів Люсьєн посмішкою.

Стівен відчув уколи занепокоєння від фамільярності Люсьєна стосовно мадам Азер. Його не дуже турбувала політика страйку чи етичний бік вчинку мадам Азер — він хотів лише знати, звідки у неї такі приятельські стосунки із цим вольовим молодиком. Він сказав:

— Мені вже, здається, час вертатися на фабрику. Ваш чоловік хотів, щоб я ознайомився з процесом завершальної обробки.

— Ви працюєте з Азером? — Люсьєн був приголомшений.

— Я працюю в англійській компанії, і мене на деякий час відрядили сюди.

— Ви надто добре говорите французькою для англійця.

— Я вчився в Парижі.

— І що він казав вам про страйк фарбарів?

Стівен згадав зауваження Азера щодо «малого Люсьєна»:

— Не надто багато. Думаю, він більше цим перейметься тоді, коли страйк вплине на його власну фабрику.

Люсьєн коротко та якось дико розсміявся.

— Цього вже недовго чекати, запевняю вас. Мадам, бажаєте чогось випити?

— Ви дуже люб’язні. Води, будь ласка.

Люсьєн кудись зник, а Стівен затримався, не бажаючи полишати тут мадам Азер.

— Не думайте про мене поганого, месьє, — сказала вона.

— Звичайно, ні, — поквапився запевнити її Стівен. Йому стало приємно, що його думка має для неї значення.

— Я вірна своєму чоловікові.

Стівен нічого на це не відповів, бо почув Люсьєнові кроки. Він швидко нахилився до мадам Азер, поклав руку на її передпліччя, поцілував у щоку — і пішов, не дивлячись, як вона червоніє. Виходячи, він голосно попрощався, адже поцілунок навряд чи міг би зійти за ввічливе прощання.

Ізабель Азер, у дівоцтві Формантьє, походила з родини, що жила поблизу Руана. Вона — наймолодша з п’яти сестер — стала для свого батька розчаруванням, оскільки того разу він вже сподівався на сина. Будучи найменшою дитиною, вона росла майже без уваги батьків, бо на той час, коли народилася їхня п’ята донька, їх вже не тішили галас і мінливість дитинства. Дві її старші сестри, Беатріс і Дельфін, ще в юному віці об’єдналися в союз проти дистанційної тиранії батька і маніпулятивної байдужості мадам Формантьє. У дитинстві вони були дуже енергійними та кмітливими, та навіть їх таланти не заслужили ні уваги, ні підбадьорення з боку батьків. Вони росли загалом егоїстками, що виливалося у постійну потребу взаємної підтримки.

Найстарша сестра, Матильда, не могла приборкати пориви свого темпераменту, а іноді поганий настрій не полишав її декілька днів поспіль. Вона мала темне волосся і холодний погляд — настільки холодний, що іноді навіть батько думав двічі, перш ніж сперечатися з нею. Коли їй було вісімнадцять, вона закохалася в архітектора, котрий працював тоді над собором у Руані. Він був невисоким підозрілим чоловіком і рухався спритно, наче якийсь гризун. Він десять років перебував у шлюбі й мав двох дочок. Чутки про розвиток їх дружніх стосунків дійшли до месьє Формантьє, і вдома вибухнув грандіозний скандал. Зі спальні на горищі п’ятирічна Ізабель уперше почула пристрасть у голосі дорослої людини, коли батько від умовлянь перейшов до гніву, і добре знаний сестрин характер став ще більше плаксивий і нестримний. Ізабель відчула, як захитався будинок, коли за Матильдою грюкнули двері.

Ізабель була надзвичайно милою дитиною. Вона не вважала байдужість батьків чимось неприродним. Єдиною людиною, якій вона могла хоч якось довіритися, була її сестра Жанна, старша за неї