Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

Уже обстригли і здають в натурі. Озвись, нарешті, з темної облоги. Подай свій глас: чи ти жива, небого? Бо, не докликавшись твого глаголу, Уже і Спас тривожиться з висот: «Коли мовчить, яко пустеля гола, То, взагалі, чи є ще там ... народ?» Сон

Балада

Зайшов у сон, як у чужі палати, — І вкопано закляк із дивини: Стоїть жива, іще дідівська хата, Яка згоріла в кратері війни. — Ти хто єси? — спитала мене хата. — Яким це вітром на поріг забрів? — І придивляється підсліпувато У двоє вікон з-під острішка брів. З-за спини острах виповз волохато, І здогад пальці стиснув крижані: — Коли вже кличе з потойбіччя хата, То, певно, знак: збиратись і мені. — Ні з місця! — грізно замахнувся ясен. Тобі отут стояти сто віків, Допоки всьому світу не роз’ясниш, Куди ти нас, обдурених, завів?! Ні, це не хата — тільки сон про хату. Її у землю замок придавив Того, хто півсела повів на страту, І вашу хату власноруч спалив. Тепер він — знаний патріот у краї. Подейкують, що шишка немала. Він каже, що пішов у поліцаї, Аби Вкраїна вільною була. Отак ти нас розбудував, козаче! Тепера нами править чоловік, По кому не одна в’язниця плаче, А він регоче серед чолових. ...Це ж ти волав: «За волю — до загину!» І ми пішли. І — вперлися у кут. Ми хочем, щоб не вмерла Україна, Так українці ж, волоцюго, мруть! То де ж твої проводирі і провід? Чи мріють, доки згинемо, як тля, Щоби потому інородні пройди Посіли наші згорблені поля?! Це ж ти гукав: «Рятуймо рідну мову!» А що ж ти з нею, гаспиде, вчинив, Чужих словес накидавши полови І неслов’янським духом осквернив. Це ж із твоєї вченої принуки Таке верзуть сучасні писарі, Що вже не тільки дід свого онука, —