Адельберт фон Шамісо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

який достаток! Навіть освітлення було влаштоване так дотепно і майстерно, що я почував себе у цілковитій безпеці. Мені не довелось їм нічого нагадувати, я мусив їх тільки похвалити.

Аж ось і смерклося; настав вечір. Завітали перші гості і були представлені мені. Про «величність» уже не згадували, але з глибокою пошаною називали пан граф. Що ж мені діяти? Я не мав нічого проти графа і з того часу став граф Петер. Але серед цієї святкової метушні душа моя прагнула її одної. Аж, нарешті, пізно з’явилася й вона — вона, вінець творіння з вінком на голові; скромно йшла вона за своїми батьками і, здавалося, й не помічала, що вона тут найпрекрасніша. Мені їх представили. Це був пан лісничий, його дружина та донька. Старим я зумів сказати чимало приємного, та перед донькою стояв, мов хлоп’я, що чимось завинило, і не міг промовити й жодного слова. Нарешті, закикуючись, я подякував їм, що вона ощасливила наше свято своєю присутністю, і попрохав зайняти на ньому гідне її місце відповідно до прикраси, що увінчує її. Вона соромливим поглядом зворушливо просила мене пощадити її. Але, збентежившись перед нею не менш як вона сама, я назвав себе її першим підданим і висловив свою глибоку пошану і покірливість. А приклад графа був для гостей наказом, який усі вони залюбки поспішили виконати. Величність, невинність, грація вкупі з красою панували на нашому святі. Щасливі батьки Мінни думали, що їх донька вшанована так лише завдяки їм. Сам я був у якомусь несказанному сп’янінні.

Я звелів усі коштовності, які я придбав ще тоді, коли не знав, як позбутися обтяжливих для мене грошей, усі перли, діаманти покласти в двоє закритих блюд і за столом від імені цариці балу роздати її подругам і всім дамам. Тим часом людям, що згромадилися за огорожею, ввесь час кидали золото повними пригорщами.

Вранці другого дня Бендель розповів мені по секрету, що підозра, яку він давно мав на Раскала в його нечесності, перейшла тепер у впевненість. Той приховав учора кілька мішків золота.

Та бог з ним, — сказав я, — нехай та жалюгідна шельма трохи поживиться; я розкидаю гроші на всі боки, то хіба він гірший за інших? Вчора він і всі нові слуги, яких ти найняв, чесно послужили мені. Вони щиро допомагали влаштувати веселе свято.

І більше про це у нас не було мови. Раскал залишився моїм першим камердинером, а Бендель — моїм найвірнішим другом. Він звик вважати моє багатство невичерпним і не цікавився дізнатись про його джерела. Вгадуючи мої думки, він допомагав мені вишукувати способи, де б витратити гроші. Про того ж незнайомого блідого пройдисвіта Бендель знав лише ось що: тільки він один може зняти з мене прокляття, яке тяжіє на мені, тільки на нього покладаю я всі мої надії, хоч і боюсь його. А втім, я був переконаний, що він може знайти мене всюди, я ж його нізащо, тому й зрікся даремних розшуків, чекаючи на обіцяний день.

Пишність бенкету і моя гостинність на ньому тільки впевнили упертих громадян міста в їх упереджених думках. Дуже скоро, звичайно, виявилося з газет, що легендарна подорож прусського короля— це тільки необгрунтовані чутки. І все-таки мене зробили королем і я мусив залишитись королем, правда, одним з найбагатших і найщедріших, який завжди міг давати. Ось тільки невідомо, якого королівства. Світ ніколи не мав підстави скаржитись на нестачу монархів, принаймні в наші дні. Тому добрі люди, які й на очі не бачили жодного короля, накидали мені то одне королівство, то друге.

Граф Петер залишався завжди тим, ким він був.

Одного разу між тими, що приїхали на води, з’явився комерсант, який, щоб збагатіти, оголосив себе банкротом. Він користувався загальною повагою і відкидав від себе широку, хоч і бліднувату тінь. Йому захотілося похвастатись нагарбаним багатством, ба навіть заманулось позмагатися зі мною. Я звернувся до свого гаманця і дуже швидко довів бідолаху до того, що він удруге мусив оголосити себе банкротом і, щоб урятувати свій престиж, перебрався за гори. Так я здихався його. Я таки наплодив тут, у цій місцевості, багато ледарів і дармоїдів.

При цій справді царській розкоші і марнотратстві, якими я підкорив собі всіх, у своїм домі жив я дуже скромно і відлюдно. Я поклав собі за правило найбільшу обережність. Під жодним приводом ніхто, крім Бенделя, не міг увійти в покої, де я жив. Доки світило сонце, я там сидів, замкнувшись з ним, і тоді всім казали: граф працює в своїм кабінеті. Цією ж роботою пояснювалась та безліч кур’єрів та зв’язкових, яких я розсилав по всіх усюдах з-за дрібниць. Гостей я приймав тільки ввечері в тіні дерев або в залі, майстерно і яскраво освітленій згідно з вказівками Бенделя. Коли я виходив, то Бендель, як Аргус, не спускав з мене недріманного ока, а бував я лише в саду лісничого заради її єдиної, що стала моїм життям, моїм коханням.

О мій добрий Шаміссо, я сподіваюсь, ти ще не забув, що таке кохання! Гадаю, ти зрозумієш мене без зайвих слів. Мінна справді була доброю, скромною, вартою кохання дівчиною, Я заволодів усіма її думками, а вона через скромність свою не розуміла, чим заслужила таку шану, що я тільки на неї й дивився, і відповіла коханням на кохання з усією силою свого юного, невинного серця. Вона кохала, як жінка, самовіддано, до самозабуття, мріючи тільки про того, хто був її коханням, готова без вагання життя віддати за нього, одним словом, кохала по-справжньому.

Але я — о, що то за жахливі години, жахливі! — одначе як би я хотів їх вернути, як часто плакав я на грудях у Бенделя, коли, опам’ятавшись від першого оп’яніння, суворіше споглянув на себе. Як могло статися, що я без тіні, з підступним самолюбством привабив до себе цього ангела, украв її кохання і чисту душу, штовхаючи її на загибель? Часом хотів я відкрити їй свою душу, часом клявся страшними клятвами вирвати її з свого серця і