Жиль Леруа - Пісня Алабами

добре видно було. Годі й уявити, як ото кортить чоловікові з розореної родини повернутися до заможного суспільства. Мати його всі заощадження віддала, щоб оплатити його навчання у приватному коледжі. Його друг, Том, на навчання приїздив на лімузині, і Френсісові аж голова йшла обертом від прагнення ото так розбагатіти. З тим-таки Томом брали вони уроки танців на Самміт-авеню, куди еліта із Сент-Пол штату Міннесота посилала своїх прищавих нащадків навчатися вальсу і правил доброї поведінки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940, Різдво

Ох, Гуфо, Лялько моя, мій Блазню!.. Ми з тобою такі схожі були від народження, двоє світських танцівників, двоє дітваків старих батьків, двоє шибеників і, як він, так і я, дуже посередні школярі, пречудовий дует «можна-і-ліпше», двоє ненаситних створінь, приречених на розчарування.

У нас так багато було спільного. В інтерв'ю «Нью-Йоркеру» наш давній друзяка Вілсон сказав учора, що найцікавішою була наша фізична схожість. «Вони скидалися на подружжя ще до того, як мали побратися», — сказав він. «Наче ото брат із сестрою були. Диво, та й годі. Це одна з тих незбагненних рис, що були їм притаманні».

Що ж, я ніколи не помічала того, та, пам'ятаю, якось увечері у номері готелю «Алгонкін», я нафарбувалася, зачесала коси назад і зробила рівний проділ, використавши на все те діло цілий тюбик брильянтину, а потім убрала Скоттів костюм (то був його чорно-блакитний парадний мундир, гаптований сріблом, обшитий сатиновими шнурами на штанях, і з ґудзиками, де були викарбувані орли) і зав'язала чорну краватку на голій шиї. Мундир сидів як улитий, наче для мене його й шили, він бездоганно облягав мої стрункі стегна і майже непомітні, хлопчачі груди, а оте декольте просто-таки п'янило мене. Уперше на Мангеттені я стала сексуальною жінкою, як ото вони казали, секс-бомбою, жінкою, якою пишаєшся, вийшовши з нею на люди, і яку хочеться до нестями, як прийдеш із нею додому, — більше ніж будь-яку ексцентричну провінційну дурепу. Присутні остовпіли, а потім зааплодували, декотрі аж збентежилися, бо я зуміла «вхопити», як ото кажуть в акторському середовищі, усі ті вирази обличчя, що були притаманні Скоттові. Та він не оцінив належно того номера: Скотт кохав свою шляхетну мандрьоху, що голінна була до всяких витівок, свою головну союзницю, яка з'являлася вкупі з ним на обкладинках ілюстрованих часописів. Він кохав і бажав свою Прегарну Південку. А не якусь трансвеститку, що мавпувала його.

*

Заввишки він був ледь-ледь на три сантиметри вищий од мене (порівняння з пілотами із Шерідану кидало його у відчай, такі міцні й гінкі вони були, не кажучи вже про головного суперника, здорованя Едварда, який перевищував нас на дві голови). Ставши на підбори поруч зі Скоттом, я була вища за нього. І тоді якийсь голосочок, слабенький, прихований, починав зринати з атавістичних глибин моєї підсвідомості (та й чи відтіля? невже з того антиділювіального[5] тілесного уроку, що зринув із глибин пам'яті? чи, може, з тієї жіночої євангелії, з тієї священної та заразом і збезчещеної чаші, яку прозивають Вічною Жіночністю?), і той голосочок моїх пращурів починав мені нашіптувати: «Зігни спину, нахилися, не принижуй чоловіка, бо він чутливий, немов дівча». І я скорилася тому голосові-паразиту.

Минуло сім років, і Любов Єгорова, що в неї я брала уроки балету в студії, муляючи до крові пальці на ногах, зауважила: «Еге, а чого це ти так зігнулася й опустила плечі? Ану випростайся і пройди переді мною як слід. Спинка пряма, підборіддя задерте… тільки так і треба!» Я відмовилася від закаблуків і обрала взуття з плоскою підошвою, воно було не таке ефектне, та давало відпочинок моїм ногам старої двадцятивосьмирічної танцівниці.

І чому ми так панькаємося з цими чоловіками, наче вони з кришталю?

Собор Святого Патрика
П'ята авеню, Нью-Йорк

«То що, молодята, розпочнемо? Ніхто не передумав?» — жартував єпископ.

Того ранку від Скотта тхнуло блювотинням од віскі, то ми домовилися, що не будемо цілуватися. Скотт зареготався, бо він мав стати чоловіком, а для нього це звучало безглуздо, тож він окинув оком мене і єпископа і сказав: «Гаразд, падаю ницьма». І вже навколішки прошепотів: «Ненавиджу тебе як хлопця. Обожнюю тебе, мій хлопчино».

«Амінь!» — вигукнула юрма в соборі Святого Патрика. «Нехай Господь благословить цей шлюб!» — виголосив єпископ. Неф од сміху вібрував, у вухах у мене лунали оплески, голова йшла обертом.

Зблиски фотоспалахів на паперті геть заморочили мене. Усе це ще дрібниці. Просто початок, хвилюючий, галасливий і несміливий, просто сліпа доля. Небо над П'ятою авеню теж було не дуже: якесь білясте, брудне, подекуди з металевим відтінком, а то й біле мов небуття.

У лімузині Скотт обняв мене за плечі і притулився вогкими вустами до мого вуха.