Жиль Леруа - Пісня Алабами

«Крихітка розгнівалася. Крихітка така гарна, коли гнівається». (Я відіпхнула його смердючу ротяку.) Скотт відчинив мінібар, відкрив пляшку бурбону і простягнув мені, мов якомусь своєму приятелеві. Я ковтнула з неї, як ото роблять хлопці. І раптом стала я почуватися… як це сказати… зайвою, дурнуватою і брехливою, у цих білих мереживах, під вельоном: я була єдиною помилкою в цій церемонії. Скотт знову не запитав, чи я цнотлива. Я подумала, що це, певне, від галантності чи, сказати б, це було ще одним виявом його розчарованої елегантності, бо запитання те було непросто поставити, а відповідь, хоч така, хоч сяка, неодмінно викликала б сумніви.

Та, борсаючись у сукні барви слонової кістки, здерши із себе білий вельон, висмикуючи шпильки, яких натицяв мені скрізь француз-перукар, що зробив мені завивку розпеченими обценьками, я нарешті второпала: Скотт не проти, щоб я виявилася цнотливою. Я дивилася, як він цмулить бурбон, приплющивши очі, як усміхається, попиваючи його. Що ж, цей шлях не буде встелено ружами. Ледве я подумала собі це, як авто загальмувало, дверцята розчахнулися, та ступити мені судилося не на хідник — до моїх білих черевичків прослався червоний килимок. Я зачекала, аж доки Скотт, п'яно всміхаючись і заточуючись, обійде авто. Виплутала руку з мережив, простягнула йому, і ми попрямували тією почесною доріжкою. Знову зблиски фотоспалахів, знову оплески. Я здригаюся. Чорна запона. Коліна мої трусяться, я втрачаю свідомість, падаю. Німі зубаті чорні роти, роззявлені від безгучного галасу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940

«У білому?» — перепитує молодий лікар, який скидається на Айрбі Джонса, — ті ж самі великі ультрамаринові очі, ті ж таки густі чорні вії, і та самісінька біла, мармурова шкіра, аж страшно, наче всенька кров зосередилася в червоних вустах. «Ви певні цього? Здається, під час попереднього сеансу ви скаржилися на те, що вийшли заміж поспіхом, — він гортає свого записника, — як ви ото сказали, без урочистості, „немов злодійка“, отак ви сказали».

Без урочистості й без батьків. Суддя й Мінні не вшанували мене увагою. Усі були проти цього шлюбу — і Скоттові друзі не схвалювали його, і моя родина. Здається, у мене була блакитна сукня. І капелюшок. І коси під тим капелюшком були справді перепалені отим клятим французьким перукарем. І після всього, у таксі, Скотт справді відкоркував пляшчину і добряче потягнув із неї, а за ним і я, — і досі відчуваю нудотний смак бурбону на язиці. А ресторану не пам'ятаю. Либонь, він був такий, як і все інше.

— Цнотлива? — знову питає інтерн. — Таж він посилав вам протизаплідні засоби ще за півроку до вашого шлюбу. Навіщо їх уживати, якщо ви були цнотливою?

— Я відмовилася від тих пігулок. Несамовито, із неймовірною огидою до самої себе. Запитала, чи не вважає він мене хвойдою? Я й сама почувалася б хвойдою, якби ковтнула бодай одну пігулку. То була перша наша сварка.

— А що ж сталося з дитиною?

— У проміжку від того дня, коли я написала йому до Нью-Йорка й поділилася тривогою, і до тієї днини, коли надійшла відповідь від нього у вигляді коробки пігулок, у мене знову з'явилися місячні. Місячні хвойди. Я зрозуміла, що не зайшла у тяж.

— Тоді ви збрехали. Улаштувавши ту сварку, ви вдалися до брехні.

— Авжеж, збрехала, так само як бреше дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих відсотка людей на цій планеті.

— Ви маніпулювали ним.

— Авжеж, так само як і цілковита більшість людей на землі.

— І ви пишаєтеся цим?

— Годі вже! Мій чоловік платить вам не для того, щоб ви мене ображали. За останні десять років ви вже третій лікар, який намагається впоратися з моїм випадком. А як урахувати, скільки вас було на двох континентах, то, либонь, п'ятдесятий. Одведіть мене до камери.

— До палати, пані.

— Ні, до камери. Лікарю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1920

Нас витурили з «Білтмора» за непристойну поведінку. Ми перебралися до готелю «Коммодор». Усенький Мангеттен побував у наших апартаментах, ми зчиняли стільки галасу і так гучно бахкали корками від шампанського у ліфтах, що нас потурили і з «Коммодора». Разом із поліційним приписом відшкодувати за пропалені цигарками килими.

Скотг мусив братися до праці, а я — виконувати своє біологічне призначення: я носила першу дитину. Отож ми винайняли оте помешкання в Вестпорті. Спершу кожними вихідними до