Роман Скіба - Тінь сови

Я хотів... Я хотів тобі... Жахи. Я знову реву. Мабуть, осінь уже закінчується... Запали сірничок, і кинь його на вітер. Хай буде так...
IV Сутінки. Вічні сутінки. Боже, чому ж так темно? Ні ліхтаря-супутника, Ні світлячка таємного... Місяця, дайте місяця! Трохи. Ну хоч би чвертку. Так, що й в портфелі вміститься, Або хоча б в конвертику... Чудонько моє, чудонько... Щічки ж мої солоні... Мокра. Холодна. Дощу донька. З краплею на долоні.
V Так буває інколи. Так буває. В час, коли спалахують ясени. Біле місто з білками І трамваями Відлітає в Африку до весни. І летять церковиці І будинки... І летять проспекти, і сипле сніг... Наче казка мовиться З серединки, Наче ти всміхаєшся уві сні... ...Обганяєш ластівок В сивих ластах. Нам нестача палива – не закон. Лиш би нам не впасти би. Лиш не впасти би. І не зіштовхнутися з літаком.
VI А пам'ятаєш, ти писала... Ти все пам'ятаєш... Каркуша... А листи не горять і не губляться... Як і рукописи... Правда вони жовтіють... Запали сірничок... Ну здрастуй...
* * * Впадає Стікс у Чорне-Чорне море, Де по ночах ридає Поліфем, Де сонце мокре, тануче і хворе, Складається з неправильних морфем. Там звикли риби до зелених бликів, Там звикли чайки до зелених хвиль, Там сплять вітрила, змерхлі і великі, З тих самих пір, з яких триває штиль... Та прийде день і бризне грім сталений. І буде вітер, вітер з-під і над... І в нім забудуть злякані Сирени Високі звуки власних сиренад... ... І лиш весло з Харонового плоту