Володимир Кривенко - Одіссея практиканта

то були три блискучі рапіри… Шестигранний, плавно заточений клинок з привареною товстою шайбою, у вигляді ефеса, все це, старанно, до блиску, оброблене наждачкою.

– Оце робота! в захопленні вигукнув я, – тільки, боюсь, ви їх більше не побачите, бо у нас далі ще багато подібної роботи, а такий інструмент ми навряд де одержимо.

– Та, забирайте! – великодушно дозволив Степан Захарович.

– Дякуємо, дякуємо, – сказав Віктор. – А чому три щупи?

– А в запас! Як ваш студент, що так налякав нас з Василем своєю кувалдою, один щуп знищить, то запасний згодиться. Ну, як ви тут влаштувались? Дівчата вас не обіжають?

– Обіжають?!! Та таких дівчат ще пошукати! Он, Оксана Михайлівна нас сьогодні вдень від голоду та лютої спраги врятувала, а зараз ми і взагалі, як ті три вареники у сметані купаємось!

– Ой, ну ви таке скажете! – зніяковіла Оксана Михайлівна. – Ви, Степане Захаровичу, не слухайте їх, краще приєднуйтесь до нас, разом повечеряємо.

Степан Захарович почав, було, відмовлятись, але дівчатка вже притягли з хати два стільці, і найменша – Людочка, смикаючи гостя за штани, владно наказала:

– Дядько Захаловиц, плосу сідати! Всі дружно розсміялись, а «Захаловиц» тільки руками розвів:

– Що тут поробиш? Сідай, Василю, мусимо підкоритися дамі, дякуємо тобі Людочко за запрошення, ми не надовго…

– А це, вже, як Людочка вирішить, – сміючись сказала Галя.

– Як я вилісю! – поважно підтвердила Людочка.

– А що, колеги, – запропонував я, – а чи не час «Золотому ключикові» на «подіум» вийти? У кого «ключик»? Запросіть його до нашого товариства!

Ну, що казати, посиділи добре, за неформальною, дружньою розмовою під світлом автомобільної поворотної фари» бобіка». Я спитав, де можна купити патрони, дріт, вимикачі, розетки та штепселі, бо ні в кухоньці, ні в хліві, ні в коморі освітлення не було. Степан Захарович відповів коротко:

– Привезу, але вже завтра. Хто буде робити – не питаю – здогадуюсь! – А потім, подивившись на годинник, посміхнувся і додав, – та ні, вже сьогодні привезу… На тому й попрощались.

– Не знаю, хто як, а я вперше у житті спав на сіновалі. Відчуття неперевершене! Навіть уві сні відчував я, як огортають мене пахощі безмежного степу, змушуючи ширяти вільним птахом в такому ж безмежному небесному просторі.

Вранці дивно було чути жалісливе скавучання Едіка, що він за всю ніч очей не стулив, боячись, що хтось злий, нападе вночі та вкусить, або ще якось скривдить… Як і прогнозував, ще в готелі, Віктор, з невиспаного Едіка робітник був ніякий, але на пропозицію йти на домовлену квартиру на краю села, Едік відповів бурхливим протестом. Того ранку наша група на шляху до скиртового поля була дуже схожа на відомий кадр з «Кавказької полонянки», де Нікулін Віцин і Моргунов власними тілами загороджували проїзд «комсомолке-красавице Нине»…

Через півгодини від початку роботи, Віктор сказав Едіку, що пересувався, як сновида:

– На тебе, Едіку, дивитись боляче, сльози очі заступають! – приляж, он, в холодочку, відпочинь трішечки! Едік, як уві сні, якось мляво потрусив головою і понуро побрів під скирту, бурмочучи: – я тільки трішечки, я потім відроблю…

– А як же, от підемо на обід, там і відробиш, засміявся Віктор, але Едік його вже не чув…

Щупи-рапіри просто самі лізли в землю. Віктор ледве встигав заміряти опір і заносити результати в протокол. Ми стрімко віддалялись від «реперного знаку» початку нашої роботи – Едіка.

– А що, студент, може по обіді залишимо Едіка вдома оформляти протоколи, бо у нього хист до цього, та й каліграфічні здібності, а самі вже вдвох, сьогодні, доб'ємо це поле, а завтра й далі поїдемо?

– Добити, доб'ємо – не питання! А от далі виїхати зранку не зможемо, хіба що розділимось.

– Не зрозумів! Чому не зможемо, чому розділимось?

– Так я ж вчора пообіцяв освітлення зробити, то, може, ви їдьте, а я зроблю освітлення, якщо, звичайно, Захарович виконає обіцяне, та й наздожену вас.

– О! Я й забув про ту обіцянку!

– Нічого дивного, то ж не ти, то я запропонував, мені й розгрібати!

– О, ні! Годі! Достатньо ми тебе підставляли, тепер ми вже однієї крові і тебе більше не кинемо. Не сьогодні, то завтра закінчимо поле, завтра змонтуємо освітлення, а післязавтра, зранку їдемо, якщо Захарович обіцянку виконає.

– Звісно, чекати не будемо, якщо не добуде необхідне, хай його Василь освітлення робить.

Так за розмовами, продовжуючи свою роботу, не помітили ми, як підійшов час обіду. На нашу думку потрібно було ще півтори – дві години, щоб «добити» поле, але ж борщ стільки чекати не буде, та й Едіка з пазурів Морфея звільнити час, щоб він на сонці не пересмажився на карбон. Заховали ми свій інструмент в скирту і пішли «визволяти» Едіка.

Всупереч нашим добрим намірам, «звільнення» Едіка не відбулося. Вкрай стурбовані, обійшли ми навколишні скирти, але Едік безслідно зник… Що лишалось робити? Пішли ми «додому», розмірковуючи, що могло статися з нашим колегою і що ми маємо робити далі… Розпочати пошук – сказати Захаровичу правду, що нашого колегу, в розпал робочого дня, в сплячому стані, вкрав нечистий?… Поголос! Ганьба! До того ж, виходить, і ми і Михайлівна винна що Едіку погано спалося, а тому його і вкрали сонного просто з робочого місця…

Входимо у двір і застигаємо, вражені побаченим; за столом, спиною до нас сидить Едік і,